Волтер чекав разом із лицарями і воїнами там, де Вільям залишив їх кілька годин тому. Їм уже кортіло вступити в бій, всі були в запальному настрої: вони очікували легкої перемоги. І ось військо помчало дорогою на Вінчестер.
Волтер мовчки скакав поруч із Вільямом. Уміння мовчати було однією з його найкращих рис. Вільям неодноразово помічав, що поруч із ним люди весь час теревенили, навіть коли не мали що сказати, — напевне, через страх. Волтер поважав Вільяма, але не боявся його: вони здавна були пліч-о-пліч.
Вільям відчував давно знайому суміш напруженого очікування та смертельного страху. То було єдине у світі, що він робив добре, і ризикував життям щоразу, коли це робив. Але сьогоднішній рейд був особливим. Сьогодні він мав нагоду покінчити з людиною, яка упродовж п’ятнадцяти років докучала йому.
Ближче до полудня вони дісталися першого селища на дорозі, де був шинок. Вільям купив своїм воїнам хліба та пива, а вони пішли напувати коней. Перед тим як поїхати звідси, він віддав їм останні розпорядження.
За кілька миль[182] вони звернули з Вінчестерської дороги. Стежка, на якій вони опинилися, була ледь видна, і Вільям не помітив би її, якби не шукав навмисно. Далі він мав орієнтуватися за рослинністю: вони йшли смугою чотири-п’ять ярдів[183] завширшки, де не було великих дерев.
Він відправив лучників уперед і, щоб ті встигли зайняти позиції, велів решті сповільнитися. Стояв ясний січневий день, і голі дерева не затуляли сонячного світла. Вільям багато років не бував у цій каменярні й не пам’ятав, чи далеко ще до неї. Але коли вони віддалилися десь на милю[184] від дороги, з’явилися ознаки того, що стежиною користуються: він помітив затоптану рослинність, зламані деревця та сліди в багнюці. Він був радий побачити підтвердження словам Ремігія.
Вільям почувався натягнутим немов тятива. Що далі вони йшли, то очевиднішими ставали ознаки перебування тут великої кількості людей: витоптана трава, кінські кізяки, людські фекалії. На такій відстані від дороги розбійники вже не старалися ховатися. Останні сумніви відпали: вони були тут. Битва мала от-от початися.
Їхня схованка мусила бути вже недалеко. Вільям став прислухатися. Лучники могли почати стріляти щомиті, і тоді він почує вигуки та прокляття, передсмертні крики та іржання переляканих коней.
Стежка вивела їх на широку галявину, і за кілька сотень ярдів[185] Вільям побачив каменярню Саллі. Стояла тиша. Щось було не так — лучники не пускали стріл. Вільям затремтів від поганого передчуття. Що сталося? Може, вартові напали на лучників із засідки й тихо вбили їх? Але вони не змогли б убити всіх.
Хай там як, часу на роздуми не було: він майже дістався розбійників. Вільям підострожив коня та пустив його галопом. Воїни зробили те саме, і всі поскакали в напрямку розбійницького лігвища. Вільямів страх змінився на войовниче збудження.
Дорога до каменярні пролягала звивистою ущелиною, і Вільям не бачив, що відбувається всередині. Він глянув угору та побачив, що лучники стоять на скелях і дивляться в напрямку входу. Чому вони не стріляють? Він запідозрив, що його план провалився, і зупинився б, але вже не міг стримати коня. З мечем у правій руці, віжками в лівій і щитом, що висів у нього на шиї, Вільям влетів у занедбану каменярню.
Там нікого не було.
Розчарування вразило його, наче удар. Він мало не розридався. Усі ознаки були перед ним: він почувався таким впевненим. Тепер його корчило, як від фізичного болю.
Коли коні сповільнилися, Вільям побачив, що розбійники пішли звідти зовсім недавно. Навколо видніли імпровізовані намети з гілок та очерету, залишки багаття, на якому варили їжу, і гноївня. Один куток був відгороджений жердинами — там, певно, тримали коней. Скрізь були сліди перебування великої кількості людей: курячі кістки, зношені черевики, розбиті миски. Одне з багать досі курилося. У Вільяма зажевріла надія на те, що їх іще можна наздогнати. Потім він побачив самотню постать, яка сиділа напочіпки біля вогню. Він підійшов. Людина підвелася. То була жінка.
— Сам Вільям Гамлейський завітав, — сказала вона. — Надто пізно, як завжди.
— Я вирву тобі язика за ці слова, пихата корово, — випалив він.