— Ти мене й пальцем не торкнешся, — спокійно відповіла вона. — Я проклинала й кращих за тебе.
Вона приклала до обличчя три пальці, як робили відьми. Лицарі позадкували, а Вільям перехрестився. Жінка безстрашно дивилася на нього неймовірними золотими очима.
— Хіба ти не впізнаєш мене, Вільяме? Колись ти хотів купити мене за фунт, — сказала вона й розсміялася. — Твоє щастя, що тобі не вдалося.
Вільям згадав ці очі. То була вдова Тома Будівника, мати Джека Джексона — відьма, що жила в лісі. Він і сам був радий, що йому тоді не вдалося купити її. Йому кортіло якомога швидше опинитися подалі від неї, але він мусив її розпитати.
— Слухай, відьмо, — озвався він, — Річард Кінгзбриджський був тут?
— Ще два дні тому.
— Можеш сказати, куди він пішов?
— Так, можу, — відповіла вона. — Він зі своїми розбійниками пішов битися за Генріха.
— Генріха? — перепитав Вільям, і в нього з’явилося жахливе передчуття, що він розуміє, про якого Генріха йдеться. — Сина Мод?
— Саме так, — сказала вона.
Вільям аж похолонув. Енергійний молодий герцог Нормандський міг досягнути успіху там, де це не вдалося його матері, а якщо Стефан зазнає поразки, це стане крахом для Вільяма.
— Що сталося? — з нетерпінням спитав він. — Що зробив Генріх?
— Він перетнув море з флотом у тридцять шість кораблів і причалив у Вейргемі, — відповіла відьма. — Він привів із собою військо в три тисячі людей. Це вторгнення.
III
Вінчестер був людний, напружений і небезпечний. Обидва війська зійшлися тут: сили короля Стефана розмістилися в замку, а повстанці герцога — серед них Річард і його розбійники — під міським муром, на пагорбі Святого Егідія, де проводили щорічні ярмарки. Воїнам з обох сторін заборонили заходити в місто, але багато з них порушували цю заборону та проводили вечори в шинках, на півнячих боях чи в борделях, де напивалися, знущалися із жінок і вбивали одне одного, коли грали в кості чи в «Танець на дев’ятьох».
Войовничий дух покинув короля влітку, коли помер його старший син. Нині Стефан облаштувався у королівському замку, а герцог Генріх — у єпископському палаці, тоді як їхні посланці проводили мирні переговори. Короля представляв архієпископ Теобальд Кентерберійський, а герцога Генріха — відомий інтриган єпископ Генріх Вінчестерський. Архієпископ Теобальд і єпископ Генріх щоранку зустрічались у єпископському палаці. Опівдні герцог Генріх проходив вулицями Вінчестеру в супроводі своїх воїнів — зокрема Річарда — і йшов у замок обідати.
Коли Алієна вперше побачила герцога Генріха, вона не могла повірити, що це людина, яка править такою великою імперією, як Англія. На вигляд йому було років двадцять, він мав засмагле, вкрите ластовинням обличчя селянина. Герцог носив просту темну туніку без вишивки, а його рудувате волосся було коротко пострижене. Він скидався на роботящого сина заможного фермера. Але згодом Алієна помітила, що його немов оточує ореол владності. Враження грубої сили, яке він справляв завдяки присадкуватій статурі, широким плечам і великій голові, доповнювали гострі, уважні сірі очі. Люди не наважувалися надто наближатися до нього й ставилися з обережною фамільярністю, наче боялися, що він може щохвилини зірватися.
Алієна думала, що обіди в замку, напевне, проходили неймовірно напружено, адже очільники супротивних армій сиділи за одним столом, і дивувалася з того, як Річард міг сидіти поруч із графом Вільямом. Вона б схопила столовий ніж і порізала його замість оленини на тарілці. Сама вона бачила Вільяма тільки здалека й нечасто. Він, здавалося, був стривожений і в поганому гуморі, що було добрим знаком.
Поки графи та єпископи з абатами зустрічалися в замку, простіші люди — лицарі, шерифи, дрібне дворянство, юстиціари[186] та кастеляни — юрмилися на його подвір’ї: вони мали залишатися в столиці й чекати вирішення власної долі й долі королівства. Майже щоранку Алієна бачила пріора Філіпа. Щодня містом ширилися різні чутки. Одного дня казали, що всіх графів, які підтримали Стефана, позбавлять титулу, що означало кінець Вільямової узурпації; а наступного дня запевняли, що все залишиться як було, і це ставило хрест на сподіваннях Річарда. Казали, що знесуть усі Стефанові замки, потім стверджували — що всі замки бунтівників, іншим разом — що всі замки взагалі, а згодом — що жодного.
Подейкували, що всім прибічникам Генріха будуть даровані лицарський титул і сто акрів[187] землі, але Річард не хотів цього. Він прагнув повернути собі графство.
Річард не знав, яким чуткам вірити й чи варто вірити їм взагалі. Хоча він був вірним бойовим командиром Генріха, його думкою щодо переговорів ніхто не цікавився. А от Філіп, схоже, знав, що саме відбувається. Він не казав, звідки до нього надходять новини, однак Алієна пригадала, що в пріора є брат, який служив у Роберта Глостерського й імператриці Мод (а тепер, напевне, служить у герцога Генріха) та час від часу навідувався в Кінгзбридж.
186
Юстиціар — член Королівського суду за часів правління англо-норманських королів і перших королів династії Плантагенетів, якому делегувалася судова влада в одному чи кількох графствах.