Одноокий розвернувся, подивився на вершників, а потім — знову на Алієну. Схоже, він бачив якийсь зв’язок між присутністю Алієни й наближенням вершників.
Один із вартових на мурі раптом зникнув на сходах, що вели вниз.
Натовп потроху охоплював неспокій. Попри те що промова Елізабет була блискучою, люди чекали на щось іще.
— Ця війна почалася в рік мого народження, — сказала Елізабет. — Тому, як і багато молодих людей у королівстві, я хотіла б побачити мир.
Вартовий з муру вийшов із дверей унизу вежі, швидко перетнув подвір’я і заговорив до Майкла Армстронга.
Алієна бачила, що вершники мають покрити ще двісті ярдів[188], перш ніж дістануться брами. Відстань була чимала. Алієна зрозуміла, що тягнути час далі не вийде.
Майкл Армстронг подивився на браму й насупився. Тут одноокий потягнув його за рукав і щось сказав, вказуючи на Алієну.
Алієна боялася, що Майкл звелить зачинити браму та підійняти міст, перш ніж Річард потрапить усередину, і не знала, як цьому запобігти. Вона думала, чи вистачить їй снаги кинутися на нього до того, як він віддасть наказ. Кинджал, як завжди, був закріплений на ремінці в її лівому рукаві — Алієна могла б і вбити його. Він рішуче розвернувся. Алієна торкнулася ліктя Елізабет.
— Зупини Майкла! — гучно прошепотіла вона.
Елізабет розкрила рота, але не змогла вимовити ані слова. Вона оніміла зі страху. Потім вираз її обличчя змінився, вона глибоко вдихнула, звела голову й гучно та впевнено сказала:
— Майкле Армстронгу!
Майкл обернувся до неї.
Алієна зрозуміла, що настала доленосна мить. Річард був іще далеко, але вона не мала більше часу.
— Зараз! Кажіть їм негайно! — гукнула вона Елізабет.
— Я віддаю цей замок законному графу Ширингському — Річардові Кінгзбриджському! — сказала Елізабет.
Майкл дивився на Елізабет з недовірою.
— Ти не можеш! — закричав він.
— Наказую всім скласти зброю, — вела далі Елізабет. — Годі з нас кровопролиття!
Майкл розвернувся назад і голосно звелів:
— Підійняти міст! Зачинити браму!
Воїни кинулися виконувати його накази, але він вагався надто довго. Не встигли його воїни добігти до масивної, оббитої залізом брами, як Річардові вершники проскакали мостом і в’їхали на подвір’я. Більшість гарнізону була без обладунків, а дехто навіть без мечів, тож, побачивши вершників, вони кинулись урозтіч.
— Не бійтеся! — крикнула Елізабет. — Ці вісники підтвердять мої накази.
З боку валу почувся голос — один із вартових приклав руки до рота й гукнув:
— Майкле! Це напад! Нас атакують! Їх там безліч!
— Зрада! — заревів Майкл і витягнув меч. Але двоє Річардових воїнів миттю кинулися на нього. Блиснули мечі, бризнула кров, і він упав. Алієна відвернулася.
Річардові воїни захопили вартівню та кімнатку з коловоротом, за допомогою якого підіймали міст. Ще двоє вийшли на вал, і Майклові вартові здалися.
Алієна побачила, що до замку наближаються головні сили, і її дух піднісся, наче сонце в небі.
Елізабет щосили закричала:
— Ми підкорюємося з миром! Обіцяю, ніхто не постраждає. Стійте там, де стоїте.
Усі завмерли на місці, прислухаючись до стукоту копит Річардового війська. Воїни гарнізону були збентежені й не зрушили з місця: їхнього командира вбито, а графиня веліла їм здатися. Усі в замку були вражені швидкістю, з якою розгорталися події.
І тут з брами, верхи на бойовому коні, виїхав Річард.
То була велика мить, і серце Алієни радісно затріпотіло. Річард був вродливий, мав переможний вигляд і широко усміхався.
— Законний граф! — закричала Алієна.
Воїни, що в’їжджали слідом за ним на подвір’я, підхопили цей поклик, а за ними — і дехто з натовпу, адже більшість із них не любила Вільяма. Річард повільно об’їхав подвір’я, махаючи рукою та відповідаючи на вигуки.
Алієна згадала все, що їй довелося пережити заради цієї миті. Їй було вже тридцять чотири роки, і половину з них вона присвятила боротьбі за це. «Усім своїм дорослим життям, — подумала вона, — ось чим я пожертвувала». Вона пригадала, як набивала вовну в паки, аж доки руки починали червоніти, набрякати й кровити. Згадала обличчя тих, хто зустрічався їй на шляху: жадібні, жорстокі, хтиві обличчя чоловіків, які вбили б її, коли вона виявила би хоч дрібку слабкості. Подумала про те, як змусила себе зректися коханого Джека та вийти заміж за Альфреда, про місяці, упродовж яких спала в нього в ногах, немов собака, — а все тому, що він обіцяв заплатити за зброю та обладунок, потрібні Річардові, щоб воювати за короля й повернути собі цей замок.