Річард великодушно відпустив тих Вільямових воїнів, які хотіли й далі йому служити. Вальдо Одноокий розповів Вільямові, як захопили замок. Зрада Елізабет доводила його до сказу, але найбільшого приниження завдала йому Алієна. Безпорадна дівчинка, яку він принизив, зґвалтував і вигнав із власної домівки багато років тому, повернулася та відплатила йому за все. Щоразу, коли він думав про це, його аж роз’їдало зсередини, немов він випив оцту.
Попервах він хотів битися з Річардом. Вільям міг би зберегти своє військо, жити, користуючись із ланів, брати із селян податі та харч і боротися проти свого суперника. Але Річард був під захистом замкового муру, і час працював на нього: покровитель Вільяма Стефан старів, і молодий герцог Генріх, прихильний до Річарда, дедалі наближався до того, щоб стати королем Генріхом II.
Тому Вільям вирішив скоротити витрати. Він поїхав у селище Гамлей і оселився в родовому маєтку. Гамлей і селища, що оточували його, були даровані Вільямовому батькові тридцять років тому. Цей маєток не належав до графства, тому Річард не мав на нього прав.
Вільям сподівався: якщо сидітиме тихо, Річард задовольниться тим, що вже надбав, і облишить його. Поки що все так і було. Але Вільям терпіти не міг селище Гамлей. Він ненавидів маленькі охайні хатинки, полохливих качок у ставку, церкву зі світло-сірого каменю, рум’янощоких дітей, жіночок із крутими стегнами та дужих, запальних чоловіків. Він ненавидів селище за скромність, простоту й бідність, за те, що воно символізувало собою втрату влади його родиною. Вільям дивився, як селяни неквапливо починають весняну оранку, старався прикинути, якою буде його частка врожаю, і завжди доходив невтішних висновків. Він їздив на полювання тими кількома акрами[189] лісу, що в нього лишилися, і не знайшов жодного оленя. Лісник розповів йому, що розбійники поїли всіх оленів у голодні роки й тепер лишається полювати тільки на вепрів. Вільям вершив суд у великій залі маєтку, де крізь діри в глинобитних стінах свистів вітер. Ухвалював суворі рішення, стягував великі штрафи та взагалі правив як заманеться, але це не приносило йому задоволення.
Вільям, звісно, закинув будівництво великої нової церкви в Ширингу. Він не міг збудувати кам’яницю для себе, що вже казати про собор. Щойно він припинив платити будівникам, вони кинули працювати, а що з ними сталося потім, він не знав: напевне, повернулись у Кінгзбридж працювати у пріора Філіпа.
Саме тоді Вільямові почали снитися страшні сни.
Вони завжди були однакові. Він бачив свою матір у царстві мертвих. З її вух і очей текла кров, а коли вона роззявляла рота, щоб заговорити, кров текла і звідти. Від цього видіння Вільям сповнювався смертельним страхом. Удень він не міг зрозуміти, що саме в цих снах так лякає його, адже мати нічим йому не погрожувала. Але вночі, коли вона являлася, його охоплював незбагненний, істеричний, сліпий жах. Колись у дитинстві він убрід переходив ставок, ступив не туди й раптом опинився під водою, не здатний дихати. Та потреба в повітрі, що охопила його, досі залишалася незгладним спогадом. Але це було вдесятеро гірше. Спроби втекти від скривавленого обличчя матері нагадували біг по сипкому піску. Він прокидався зі стогоном у відчутті, немов його вдарили об стіну: наляканий, спітнілий. Усі м’язи були тверді від напруги. Тоді зазвичай поруч з’являвся Волтер зі свічкою в руках — Вільям спав у залі, відгородившись від інших завіскою, адже окремої спальні в будинку не було.
— Кричали, мілорде, — бурмотів він.
Після того Вільям важко видихав, дивлячись на справжнє ліжко, справжню стіну та справжнього Волтера, а сон відступав, і страх потроху вгамовувався. Тоді він казав:
— Пусте, наснилося щось. Іди геть.
Але він боявся лягати спати, і вранці люди дивилися на нього так, немов він одержимий демонами.
За кілька днів після розмови з Ремігієм він сидів на тому самому жорсткому стільці перед димним вогнищем, коли в будинку з’явився єпископ Валер’ян.
Вільям не чекав цього. Він чув коней, але думав, що то Волтер повертається з млина. Поява єпископа збентежила його. Валер’ян був чванливий і зверхній і завжди змушував Вільяма почуватися тупим, незграбним і грубим. А те, що тепер Валер’ян бачив більш ніж скромні умови його нинішнього існування, принижувало ще сильніше.