Поки молодий конюший сідлав їхніх коней, Філіп вів далі:
— Я подам королю прохання зробити Кінгзбридж містом. Ми б мали власний суд, платили б податки безпосередньо королю та, по суті, вийшли б з-під влади шерифа.
— Раніше ви були проти такого, — сказав Джонатан.
— Я був проти тому, що це зробить місто таким самим могутнім, як і пріорат. Але це та ціна, яку ми мусимо заплатити за незалежність. Інакше нам доведеться мати справу з Вільямом.
— Король Стефан піде на це?
— Можливо, хоча це нам дорого коштуватиме. Але якщо він відмовиться, то, напевне, погодиться Генріх, коли стане королем.
Вони сіли на коней і, зажурені, поїхали містом.
Філіп і Джонатан проїхали браму й купу сміття, що височіла неподалік від неї. Кілька жебраків рилися у відходах у пошуках харчів, одягу або палива. Філіп байдуже подивився на них, але один впав йому в око. Знайома довготелеса постать перекладала з купи на купу дрантя. Філіп натягнув віжки. Джонатан також зупинився.
— Глянь, — сказав Філіп.
Джонатан подивився туди, куди показував Філіп.
— Ремігій, — прошепотів він за мить.
Філіп спостерігав за Ремігієм. Вочевидь Валер’ян із Вільямом прогнали його після того, як закінчилися гроші на будівництво. Він більше не був їм потрібен. Ремігій зрадив Філіпа, пріорат і Кінгзбридж у сподіваннях стати настоятелем Ширингського собору, і все марно.
Філіп з’їхав з дороги та попрямував через пустир до ченця. Джонатан рушив за ним. Сморід був такий, що, здавалося, підіймався від землі, немов туман. Під’їхавши ближче, Філіп побачив, що Ремігій схуд ще більше і став схожий на скелет. Його сутана була брудна, а ноги — босі. Йому виповнилося шістдесят років, і все доросле життя він провів у Кінгзбриджському монастирі. Ніхто не навчив його жити в злиднях. Філіп побачив, як він витяг з купи сміття пару шкіряних черевиків. Підошви були наскрізь протерті, але Ремігій дивився на них, немов людина, що знайшла справжній скарб. Він уже збирався їх приміряти, коли побачив Філіпа.
Ремігій випростався. З його обличчя було видно, що в ньому борються сором і зухвалість.
— Зловтішатися прийшов? — спитав він за мить.
— Ні, — м’яко відказав Філіп.
Його давній ворог являв собою таке жалюгідне видовище, що викликав у пріора тільки співчуття. Він зліз із коня і дістав баклажку вина із саков.
— Я прийшов запропонувати тобі ковток вина.
Ремігій не хотів приймати милостиню, але голод пересилював бажання противитися. Якусь мить він вагався, а потім схопив баклагу. Він підозріло понюхав вино та приклався до шийки. Щойно він почав пити, як уже не міг зупинитися. У баклажці залишалося близько пів пінти[192], і він вихилив усе вмить, опустив баклагу й захитався.
Філіп забрав у нього посудину й поклав назад у сакви.
— Ти маєш поїсти, — сказав він і дістав буханець хліба.
Ремігій узяв запропонований хліб і заходився напихатися ним. Судячи з усього, він нічого не їв уже кілька днів, а до того упродовж багатьох тижнів перебивався тим, що трапиться. Філіп із сумом подумав, що так недовго й померти — якщо не з голоду, то від сорому.
Хліб швидко зникнув. Філіп спитав:
— Хочеш повернутися назад?
Він почув, як Джонатан різко вдихнув. Як і більшість монахів, Джонатан сподівався, що більше ніколи в житті не побачить Ремігія. Напевне, він вважав, що звати його назад — це божевілля.
На мить у Ремігії прокинулася стара натура.
— Повернутися? На яку посаду?
Філіп сумно похитав головою.
— У моєму пріораті ти нічого не посядеш, Ремігію. Повертайся простим, скромним ченцем. Благай Господа пробачити твої гріхи та живи решту днів у молитвах і роздумах, готуючи душу до зустрічі з Творцем.
Ремігій задер голову, і Філіп уже чекав на зневажливу відмову, але не почув її. Чернець розтулив рота, щоб щось сказати, і знову зімкнув губи й опустив очі. Філіп стояв нерухомо й мовчав — тільки дивився на Ремігія та чекав, що буде далі. Запала тривала мовчанка. Філіп затамував подих. Коли Ремігій підвів очі, його обличчя було мокре від сліз.
— Так, будь ласка, отче, — промовив він. — Я хочу додому.
Філіп засвітився з радощів.
— То ходімо, — сказав він. — Сідай на мого коня.
Ремігій був ошелешений.
— Отче! — вигукнув Джонатан. — Що ви робите?
— Ну ж бо, роби, що я кажу, — поквапив Філіп Ремігія.
— Отче, а як же ви? — жахнувся Джонатан.
— Піду пішки, — радісно відповів Філіп. — Одному з нас доведеться йти.
— То нехай Ремігій іде! — обурено випалив Джонатан.