Підлога була замощена, колони пофарбовані, а вікна засклені: Кінгзбриджський пріорат квітнув, і собор став яскравим свідченням його заможності. У каплицях, розташованих у трансептах, стояли золоті свічники та прикрашені коштовностями розп’яття. Містяни також хизувалися своїм добробутом, який підкреслювали кольорові туніки, срібні прикраси та золоті персні.
І тут він побачив Алієну.
Як і завжди, його серце на мить зупинилося. Вона була така сама прекрасна, хоч їй уже перевалило за п’ятдесят. Її волосся було досі густе й кучеряве, хоч і коротше підстрижене, а його колір дещо посвітлішав, немов воно вигоріло на сонці. У кутиках очей причаїтися привабливі зморшки. Вона дещо погладшала, але залишилися такою самою спокусливою. Алієна була вбрана в синій плащ, підбитий червоним шовком, і червоні шкіряні чоботи. Її оточував шанобливий почет. Хоча вона була не графинею, а лише сестрою графа, її брат оселився на Святій землі, і всі ставилися до неї як до правительки, а поводилася вона немов королева.
Від цього видовища у Вільямі зануртувала жовчна ненависть. Він знищив її батька, зґвалтував її, забрав у неї замок, спалив її вовну та змусив її брата податися у вигнання, але щоразу, коли думав, що нарешті розчавив її, вона поверталася знову, підіймаючись після поразки до нових вершин багатства й могутності. Вільям, старий, гладкий і скручений подагрою, збагнув, що провів усе життя під її страшними чарами.
Поруч із нею стояв високий рудий чоловік, якого Вільям спершу прийняв за Джека. Але ж ні, він був надто молодий, і Вільям зрозумів, що то Джеків син. Хлопець носив лицарське вбрання й був озброєний мечем. Сам Джек стояв поруч, на дюйм-два[194] нижчий за сина. Його руде волосся почало рідіти. Він, як пам’ятав Вільям, був років на п’ять молодший за Алієну, але і на його обличчі пролягли зморшки. Джек захоплено розмовляв з юною дівчиною, яка, без сумнівів, була їхньою донькою. Вона була схожа на Алієну, така сама вродлива, тільки заплітала густе волосся в тугу косу й одягалася доволі просто. Якщо під її темно-коричневою тунікою і ховалося розкішне тіло, вона, очевидно, не хотіла, щоб хтось бачив його.
Поки він роздивлявся заможну, поважну та щасливу родину Алієни, образа випалювала його зсередини. Усе, що було в них, мало б належати йому. Але він і досі сподівався на помсту.
Кількасот ченців заспівали, заглушивши гамір і вигуки крамарів, і пріор Філіп увійшов у собор на чолі процесії. «Тут ніколи не було стільки ченців», — подумав Вільям. Монастир зростав разом із містом. Філіп, якому було вже шістдесят років, майже повністю облисів і дещо погладшав, тож його колись худе обличчя стало зовсім круглим. Вигляд у нього був доволі самовдоволений, і не дивно: зведення цього собору було його метою, відколи він вперше з’явився в Кінгзбриджі тридцять чотири роки тому.
Коли увійшов єпископ Валер’ян у розкішному вбранні, натовпом пронісся гамір. Його бліде кощаве обличчя застигло в безпристрасному виразі, але Вільям знав, що всередині він кипить. Собор став символом тріумфу Філіпа та його перемоги над Валер’яном. Хоча Вільям також ненавидів Філіпа, але потайки радів, спостерігаючи приниження пихатого єпископа.
Валер’ян нечасто відвідував Кінгзбридж. У Ширингу теж завершили будівництво нової церкви — з окремою каплицею, присвяченою пам’яті Вільямової матері, — і, хоча вона й близько не була така велика та приголомшлива, як Кінгзбриджський собор, Валер’ян саме звідти керував та інтригував.
Однак, попри всі зусилля Валер’яна, кафедральний собор тепер був у Кінгзбриджі. За час ворожнечі, яка тривала понад три десятиліття, Валер’ян докладав усіх зусиль, намагаючись знищити Філіпа, але той однаково взяв над ним гору. Вони дещо нагадували Вільяма з Алієною. В обох випадках слабкість і делікатність здолали силу й нещадність. Вільям відчував, що ніколи не зможе цього збагнути.
Єпископ мусив відвідати службу й церемонію освячення: його відсутність на урочистостях, де йому належало вітати шанованих гостей, була б дуже підозрілою, адже сюди мали прибути кілька єпископів із сусідніх єпархій, а також чимало поважних абатів і пріорів.
А от архієпископа Кентерберійського, Томаса Бекета, не чекали на урочистостях. Він посварився зі своїм давнім другом королем Генріхом аж так, що мусив тікати з країни та переховуватись у Франції. У них виникли суперечки щодо низки питань закону, але головна причина конфлікту була дуже проста: чи може король чинити що заманеться, а чи він має певні обмеження? Такий самий конфлікт був і у Вільяма з пріором Філіпом. З погляду Вільяма, граф міг робити все, що захоче, — на те він і граф. Генріх так само сприймав свій королівський сан. Тимчасом пріор Філіп і Томас Бекет прагнули обмежити владу правителів.