— Якщо дитину покинули, то як він доведе, звідки вона взялася? — наполягав Валер’ян.
— Ніяк, — визнав Вільям і подивився у південний трансепт, де Філіп і Джонатан розмовляли з єпископом Герефордським. — Але вони зовсім не схожі.
— Ти от не схожий на свою матір, — зауважив Валер’ян. — Дякуй за це Богові, до речі.
— І що це дасть? — спитав Вільям. — Яка тобі із цього користь?
— Я звинувачу його перед церковним судом, — відповів Валер’ян.
То була інша річ. Ті, хто знав Філіпа, не повірили б Валер’яновим звинуваченням, а от суддя, не знайомий з Кінгзбриджем, міг сприйняти їх як правдиві. Вільям неохоче визнав, що Валер’янів задум, врешті-решт, не такий уже й нікчемний. Як і завжди, Валер’ян виявився хитрішим за Вільяма. Звісно, вигляд у нього був дражливо самовдоволеним. Але Вільям був у захваті від можливості знищити Філіпа.
— Господи Боже, — нетерпляче сказав він. — Думаєш, це можливо?
— Залежить від того, хто буде суддею. Але тут можна щось придумати. Цікаво…
Вільям подивився через трансепт на Філіпа, задоволеного й усміхненого, поруч із яким стояв його рослий протеже. Чарівне світло лилося на них крізь кольорові вітражі, і в цьому світлі вони нагадували якихось казкових персонажів.
— Блуд і кумівство, — злорадно сказав Вільям. — Боже мій.
— Якщо нам вдасться висунути це обвинувачення, — із задоволенням промовив Валер’ян, — цьому проклятому пріорові кінець.
Жоден розумний суддя не визнав би Філіпа винним. Насправді Філіпові ніколи не було надто складно противитися спокусі блуду. Він знав — зі сповідей, які вислуховував, — що деякі ченці відчайдушно борються з плотською хіттю, але з ним усе було інакше. Коли йому було приблизно вісімнадцять років, він страждав від нечистих помислів, але це тривало недовго. Більшу частину життя цнота давалася йому легко. Він ніколи не вступав у статеві стосунки, а тепер, мабуть, вже був застарий для цього.
Проте церква сприйняла звинувачення дуже серйозно. Філіпа мав допитувати церковний суд за участю архідиякона з Кентербері. Валер’ян хотів, щоб засідання провели в Ширингу, але Філіп успішно виступив проти, і місцем суду призначили Кінгзбридж — врешті-решт, саме він був кафедральним містом. Тепер Філіп забирав особисті речі зі свого будинку, щоб звільнити місце для архідиякона, який мав там зупинитися.
Філіп знав, що не винен у блуді, із чого логічно випливало, що він не винний і в непотизмі[195], адже чоловік не може надавати протекцію своїм синам, якщо їх не має. І все ж таки він ретельно дослідив своє серце, щоб зрозуміти, чи не вчинив лукаво, підвищивши Джонатана. Як нечисті думки були тінню страшнішого гріха, так, напевне, і прихильність до любого всім сироти могла бути тінню непотизму. Ченцям належало утримуватися від утіх сімейного життя, але Джонатан був Філіпові наче син. Він призначив Джонатана келарем, коли той був іще зовсім юний, а тепер підвищив його до підпріора. Філіп питав себе, чи не зробив це заради власної гордості й задоволення?
«Мабуть, так і є», — думав він.
Йому було неймовірно приємно навчати Джонатана, спостерігати за тим, як він зростає, дивитися, як він вчиться керувати справами пріорату. Але навіть якби все це не приносило Філіпові жодного задоволення, Джонатан однаково був найкомпетентнішим управителем у пріораті. Він був розумний, побожний, винахідливий і сумлінний. Оскільки хлопець виріс у монастирі, він не знав іншого життя й ніколи не прагнув свободи. Філіп і сам виріс в абатстві. «З нас, монастирських сиріт, виходять найкращі монахи», — думав він.
Філіп поклав у торбину Євангеліє від Луки, продовжуючи розмірковувати. Він ставився до Джонатана як до сина, але не мав жодних гріхів, вартих розгляду церковним судом. Обвинувачення було абсурдним.
На жаль, уже саме обвинувачення завдасть йому шкоди. Воно підірве його моральний авторитет. Люди запам’ятають обвинувачення, а про рішення суду забудуть. Коли Філіп казатиме, що заповідь забороняє жадати чужої дружини, хтось із вірян може подумати, що сам пріор доволі порозважався в молодості.
У будинок вбіг захеканий Джонатан. Філіп насупився. Така поведінка не личила підпріорові. Філіп уже збирався прочитати йому нотацію про гідність чернечого проводу, коли Джонатан випалив:
— Архідиякон Пітер уже тут!
— Добре, добре, — заспокійливо сказав Філіп. — Я вже закінчую.
Він простягнув торбину Джонатанові.
— Віднеси в дорміторій, і не гасай: монастир — місце тиші та спокою.
Джонатан покірно прийняв і торбу, і докір, але сказав:
195
Непотизм (або кумівство) — надання родичам чи знайомим посад незалежно від їхніх професійних здібностей.