Якусь мить вони дивилися один на одного.
«Якщо навіть ми почали сваритися, — подумав Філіп, — то не дивно, що конфлікт між Генріхом і Томасом такий запеклий».
Він усміхнувся й сказав:
— Але нам із тобою не варто сваритися через це.
Обличчя Френсіса пом’якшало.
— Так, безперечно. Зважай, цей конфлікт багато років отруює моє життя. Я не можу ставитися до цього так байдуже, як ти.
Філіп кивнув.
— Але чому Генріх не погоджується на угоду, яку запропонував Папа?
— Він погодиться, — сказав Френсіс. — Ми за крок від примирення. Але Томас хоче більшого. Він наполягає на поцілунку миру.
— Якщо наміри короля щирі, чому він не погоджується на поцілунок на знак гарантії?
Френсіс підвищив голос і відповів роздратовано:
— Домовленість цього не передбачає!
— Але чому просто не погодитися? — наполягав Філіп.
— Генріх би погодився, і радо, — зітхнув Френсіс. — Але він колись присягнув на людях ніколи не цілувати Томаса на знак примирення.
— Королі нерідко порушують обіцянки, — зауважив Філіп.
— Слабкі королі. Генріх не відмовиться від обіцянки, яку зробив публічно. Саме це відрізняє його від жалюгідного короля Стефана.
— Тоді, напевне, церква не повинна наполягати, — неохоче підсумував Філіп.
— Чому Томас так прагне цього поцілунку? — нетерпляче запитав Френсіс.
— Тому що він не довіряє Генріхові. Що заважає йому відмовитися від домовленостей? Що тоді робити Томасові? Повертатись у вигнання? Його прибічники налаштовані рішуче, але вони втомилися від невизначеності. Томас не може ще раз пройти через усе це. Тому він і прагне мати залізні гарантії, перш ніж поступиться.
Френсіс сумно похитав головою.
— Тепер це питання гордості, — сказав він. — Я знаю, що Генріх не збирається обманювати Томаса. Але він і не поступиться. Він ненавидить, коли його до чогось змушують.
— Думаю, Томас такий самий, — відповів Філіп. — Він попросив про цей символічний жест і не відмовиться від свого прохання.
Філіп втомлено похитав головою. Йому здавалося, Френсіс здатний запропонувати те, що примирило б цих двох, але завдання видавалося нездійсненним.
— Іронія в тому, що Генріх охоче поцілує Томаса після примирення, — мовив Френсіс. — Він не погоджується на це як на передумову.
— Він казав це? — спитав Філіп.
— Так.
— Це ж усе змінює! — радісно вигукнув Філіп. — Що саме він сказав?
— Сказав, що поцілує його в губи, поцілує йому ноги та піде на його месу — після того, як він повернеться. Я чув це на власні вуха.
— Я перекажу це Томасові.
— Думаєш, він погодиться? — живо спитав Френсіс.
— Не знаю. — Філіп навіть не наважувався сподіватися на таке. — Це наче незначна поступка. Він отримає свій поцілунок, хоча й трохи пізніше, ніж сподівається.
— Для Генріха це також незначна поступка, — збуджено озвався Френсіс. — Він поцілує його, але добровільно, не з примусу. Побий мене грім, може, із цього щось і вийде.
— Вони могли б примиритись у Кентербері. Про угоду варто оголосити завчасно, щоб жоден із них не передумав в останню хвилину. Томас зможе провести месу, а Генріх поцілує його в соборі.
«І так, — подумав Філіп, — вони зруйнують лихий задум Валер’яна».
— Я запропоную це королю, — сказав Френсіс.
— А я — Томасу.
Пролунали монастирські дзвони. Брати підвелися.
— Постарайся бути переконливим, — попросив Філіп. — Якщо все вдасться, Томас зможе повернутися в Кентербері, і тоді з Валер’яном Біґо буде навіки покінчено.
Вони зустрілися на мальовничій луці біля річки, на кордоні між Нормандією та Французьким королівством, неподалік від міст Фретеваль і В’єві-ле-Рее. Коли Томас прибув разом з архієпископом Гійомом Санським, король Генріх із почтом уже чекав на нього. Філіп, який приїхав у почті Томаса, побачив свого брата Френсіса на тому боці луки.
Генріх і Томас досягли згоди — теоретично.
Обидва прийняли умови угоди, за якими поцілунок миру мав відбутися під час меси, після повернення Бекета в Англію. Однак домовленість не вважалася досягнутою до їхньої зустрічі.
Томас виїхав на середину луки, залишивши своїх супутників позаду, і Генріх вчинив так само. Усі дивилися на них затамувавши подих.
Вони розмовляли впродовж кількох годин.
Ніхто не чув, про що саме йшлося, але всі здогадувалися. Вони говорили про провини Генріха перед церквою, про те, як англійські єпископи не підкорялися Томасові, про суперечливі Кларендонські постанови[198], Томасове вигнання, роль Папи… Попервах Філіп боявся, що ці двоє посваряться ще гірше й розійдуться заклятими ворогами. Томас і Генріх і раніше бували близькими до примирення й так само зустрічалися, але щось неодмінно заважало їм — якесь питання, що зачіпало гордість обох, — і вони, обмінявшись кількома шпигачками, розходилися, щоб потім звинувачувати один одного в непримиренності. Але що довше вони розмовляли, то оптимістичнішим почувався Філіп. Якби один із них був готовий піти, то це уже сталося б.
198
Розпорядження Генріха II (1164) про обмеження компетенції англійських церковних судів та їхнє підпорядкування світському королівському суду, оскаржені Томасом Бекетом, після чого тому довелося покинути країну.