— Джеку, ми в церкві, — пробурмотіла вона.
— Ну то й що? — сказав він і опустив руку на її живіт, а потім — проміж ніг.
На сходах почулися кроки, і він винувато забрав руку.
Алієна усміхнулася.
— Це Господь тебе карає, — пустотливо сказала вона.
— Потім поговоримо, — відповів він з удаваною погрозою.
Кроки наблизилися, і з’явився пріор Джонатан. Він урочисто привітався з обома. Обличчя його було серйозним.
— Джеку, ти маєш дещо почути, — промовив він. — Підеш зі мною у клуатр?
— Звісно.
Джек підвівся, і Джонатан рушив до сходів.
У дверях Джек затримався й погрозливо вказав пальцем на Алієну.
— Я швидко, — сказав він.
— Обіцяєш? — з усмішкою спитала вона.
Джек подався за Джонатаном униз, перетнув собор і вийшов у клуатр через двері в південному трансепті. Вони попрямували північною галереєю, повз учнів, що сиділи із вкритими воском дощечками, і зупинились у кутку. Кивком голови Джонатан вказав Джекові на ченця, що сидів сам-один на кам’яному бортику в західній галереї. Його обличчя закривав каптур. Коли вони зупинилися, чернець глянув угору, а потім швидко відвів погляд.
Джек мимоволі відступив.
То був Валер’ян Біґо.
— Що цей диявол тут робить? — сердито запитав Джек.
— Готується до зустрічі з Творцем, — відповів Джонатан.
Джек насупився.
— Не розумію.
— Він — зламана людина, — сказав Джонатан. — Він залишився без сану, без влади, без друзів. Він усвідомив, що Господь не хоче, щоб він був великим і впливовим єпископом. Валер’ян побачив помилку у своїх судженнях, прийшов сюди пішки й попросив, щоб його взяли в монастир скромним ченцем — до кінця днів вимолювати в Господа прощення за свої гріхи.
— Мені в це важко повірити, — мовив Джек.
— Я спершу також не вірив, — сказав Джонатан. — Але врешті-решт зрозумів, що він завжди був богобоязливою людиною.
Джек скептично подивився на нього.
— Я справді думаю, що він був побожним. Проте припустився великої помилки: вірив, що в служінні Господові мета виправдовує засоби, тому можна робити що завгодно.
— Зокрема, вступати в змову, щоб вбити архієпископа!
Джонатан здійняв руки, немов хотів захиститися.
— Його покарає Господь, а не я.
Джек знизав плечима. Саме так сказав би й Філіп. Джек вважав, що Валер’янові не місце в пріораті, але то вже була справа монахів.
— Чому ти хотів, щоб я з ним побачився?
— Він бажає розповісти, чому повісили твого батька.
Джек раптом відчув, як мороз пішов поза спиною.
Валер’ян сидів, немов скам’янілий, і дивився в нікуди. Він був босий. З-під повстяної сутани визирали тонкі білі кісточки старої людини. Джек зрозумів, що Валер’ян більше не здається страшним. Він був слабкий, переможений і сумний.
Джек повільно наблизився й сів на лавку за ярд[199] від нього.
— Старий король Генріх був надто могутній, — без зайвих слів розпочав той. — Деяким баронам це не подобалося, тому що він дуже обмежував їх. Вони хотіли, щоб наступний король був слабкішим. Але Генріх мав сина, на ім’я Вільям. То була дуже давня історія.
— Це сталося ще до мого народження, — сказав Джек.
— Твій батько також помер до твого народження, — відповів Валер’ян із нотками колишньої пихи.
— Продовжуй, — кивнув Джек.
— Барони вирішили вбити Генріхового сина, Вільяма. Вони вважали, що в разі порушення престолонаступництва їм буде легше мати вплив на вибір нового короля.
Джек пильно вдивлявся в Валер’янове бліде кістляве обличчя, щоб зрозуміти, бреше той чи ні. Старий здавався втомленим, розбитим і сповненим каяття. Якщо він і замислив щось, то ніщо цього не виказувало.
— Вільям загинув на «Білому кораблі», — згадав Джек.
— Він потонув не випадково, — сказав Валер’ян.
Джек здригнувся. Невже це правда? Престолонаступника вбили через те, що кілька баронів прагнули послабити монархію? Утім, це було не більш приголомшливо, ніж розправа над архієпископом.
— Далі, — кинув він.
— Люди баронів подбали про те, щоб корабель потонув, а самі врятувалися на човні. Усі потонули, окрім одного хлопця, який вчепився у рангоут і доплив до берега.