Ченці були здивовані: їм здавалося, що питання щодо ненажерливості вже закрито. Пітер і сам мав непевний вигляд. Він радів, знову опинившись у центрі уваги, але його хвилювало, що саме задумав Філіп, і недарма.
— Я вирішив так, — продовжував пріор: — щотижня ми роздаватимемо нужденним по одному пенні з кожного брата нашої громади. Якщо для цього знадобиться менше їсти, будемо тішитися тим, що нам віддасться на Небі. Але ще важливіше розуміти, що наші пенні витрачені не даремно. Ти даєш жебракові пенні на хліб для його сім’ї, а він може піти натомість у шинок і напитися, повернутися додому й відлупцювати дружину, якій, таким чином, ліпше було б без нашої благодійності. Краще дати йому хліба. Ще краще — дати хліба його дітям. Давати милостиню — то священна праця, що потребує такої самої ретельності, як лікування хворих або навчання юних. Тому в багатьох монастирях призначають роздавача милостині, який несе відповідальність за пожертви. У нас буде так само.
Філіп роззирнувся навколо. Усі уважно й зацікавлено слухали. Пітер стояв із самовдоволеним виглядом і, очевидно, думав, що це його перемога. Але ніхто не здогадувався, що буде далі.
— Робота роздавача нелегка. Доведеться ходити в найближчі містечка й селища, а нерідко — й у Вінчестер. А там йому доведеться спізнатися з найогиднішими, найбруднішими та найлихішими верствами суспільства, бо такими є жебраки. Доведеться молитися за них, поки ті лихословлять, і пробачати їм, коли вони намагатимуться ошукати й пограбувати. Потрібна сила, смиренність і нескінченне терпіння. Доведеться відмовитися від зручностей нашої громади, тому що багато часу треба буде проводити за її межами.
Він знову подивився навколо. Усі були насторожені, адже виконувати ці обов’язки ніхто не хотів. Його погляд зупинився на Пітері Вейргемському. Пітер зрозумів, що буде далі, й перемінився на обличчі.
— Пітер привернув увагу до наших недоліків, — урочисто промовив Філіп, — тому я вирішив, що саме він матиме честь стати нашим роздавачем милостині. — Він посміхнувся. — Можеш починати сьогодні ж.
Пітерове обличчя стало темним, немов хмара.
«Ти надто рідко будеш тут, щоб накапостити, — думав Філіп. — А мерзенні, бридкі жебраки смердючих вінчестерських провулків вгамують твоє презирство до легкого життя».
Однак Пітер, схоже, сприйняв це як покарання, бо подивився на Філіпа з такою ненавистю, що на мить той навіть злякався.
Філіп підвів очі на інших.
— Зі смертю короля завжди приходять небезпека й невизначеність, — сказав він. — Моліться за мене, поки я в дорозі.
II
На другий день своєї подорожі, опівдні, пріор Філіп був уже за кілька миль[39] від єпископського палацу. Що ближче він під’їжджав, то сильніше тремтіла в ньому кожна жилка. Він вигадав історію, яка мала пояснити, як він дізнався про заколот. Однак єпископ міг не повірити їй або зажадати доказів. Найгіршою — і це спало Філіпові на думку вже після того, як він розстався з Френсісом, — була, хоч і невисока, ймовірність того, що єпископ належав до заколотників і підтримував бунт. Він міг бути другом графа Ширингського. Єпископи частенько ставили власні інтереси вище за інтереси церкви.
Єпископ міг розпорядитися катувати Філіпа, щоб дізнатися, хто повідомив йому про заколот. Звісно, він не мав такого права, але права змовлятися проти короля він також не мав. Філіп пригадав інструменти для тортур на картинах, де зображувалося пекло. Такі картини писали за мотивами того, що відбувалося в підземеллях баронів і єпископів. Філіп не був готовий померти мученицькою смертю.
Коли пріор побачив попереду кількох піших подорожніх, першою його реакцією було притримати кобилу, щоб не їхати повз них, адже він подорожував сам-один, а в тих краях було чимало розбійників, які не посоромилися б пограбувати священника. Але він побачив, що серед подорожніх двоє дітей і жінка. Сім’ї зазвичай не становили небезпеки. Він підострожив кобилу, щоб їх наздогнати.
Філіп під’їхав ближче й зміг роздивитися подорожніх. То були високий чоловік, низенька жінка, юнак, що зростом наздоганяв чоловіка, і двоє дітей. Вони вочевидь були бідні: без торбин, у яких простолюд зазвичай носить своє неоціненне майно, і вдягнуті в дрантя. Чоловік був ширококостий, але змарнілий — немов помирав від виснажливої хвороби чи просто голодував. Він втомлено подивився на Філіпа, притягнув дітей до себе й щось пробурмотів. Філіпові спершу здалося, що йому десь під п’ятдесят, але тепер він бачив, що чоловік років на двадцять молодший, — то скрутне життя зорало його обличчя зморшками.