Він глибоко вдихнув й увійшов.
Зала була тьмяна й димна. Філіп швидко зачинив двері, щоб не впустити холодне повітря, і вдивився у напівтемряву. Потойбіч горіло велике вогнище. Воно й кілька віконець були єдиним джерелом світла в приміщенні. Біля вогню сиділи чоловіки: дехто в церковному вбранні, решта — в дорогому, але поношеному одязі дрібних дворян. Схоже, вони обговорювали щось важливе — їхні голоси звучали тихо, але діловито. Вони сиділи хто де хотів, але всі дивилися в один бік і зверталися до священника, який розсівся посередині, мов павук у павутинні. То був худий чоловік, чия поза — руки, що звисали з підлокітників крісла, і широко розставлені ноги — змушувала очікувати, що він от-от підстрибне. Він мав пряме, чорне як смола волосся, а його чорне вбрання робило його водночас вродливим і зловісним.
Це був не єпископ.
Дворецький підвівся зі стільця біля дверей і сказав Філіпові:
— Добрий день, отче. До кого ви?
У той самий час гончак, що лежав біля вогнища, здійняв голову й загарчав. Чоловік у кріслі звів очі, побачив Філіпа й подав рукою знак припинити розмову.
— Що сталося? — різко спитав він.
— Добрий день, — ввічливо привітався Філіп. — Я приїхав поговорити з єпископом.
— Його тут немає, — зневажливо сказав священник.
Філіпове серце впало. Він страшився розмови й загрози, пов’язаної з нею, але тепер почувався розчарованим. Що йому робити із цією жахливою таємницею?
Філіп звернувся до церковника:
— Коли він повернеться?
— Ми не знаємо. Яке тобі до нього діло?
Священник говорив грубо, і Філіп відчув образу.
— Я тут у Божих справах, — різко відповів він. — А ви хто такий?
Священник звів брови, наче не чекав зустрічного виклику, і всі інші раптом замовкли, немов в очікуванні бурі. Той помовчав і промовив доволі м’яко:
— Я його архідиякон. Мене звуть Валер’ян Біґо.
Гарне ім’я для священника, подумав Філіп, і сказав:
— Моє ім’я Філіп. Я — пріор лісового монастиря Святого Йоана. Це скит Кінгзбриджського пріорату.
— Я чув про тебе, — сказав Валер’ян. — Ти — Філіп Гвінедійський.
Філіп був здивований. Він не уявляв, звідки архідиякон міг знати ім’я когось такого скромного, як він. Однак його сан, хай яким скромним він був, змінив Валер’янове ставлення. З обличчя архідиякона зник вираз роздратування.
— Ходи до вогню, — запросив він. — Вип’єш гарячого вина, щоб зігрітися?
Він вказав на когось, хто сидів на лавці біля стіни, і вдягнена в лахміття постать миттю підскочила виконувати його розпорядження.
Філіп підійшов до вогнища. Валер’ян щось тихо сказав, і всі підвелися та рушили до дверей. Філіп сів і підставив руки до вогню, поки Валер’ян проводжав гостей до виходу. Філіпові було цікаво, що вони обговорювали й чому архідиякон не закінчив збори молитвою.
Слуга в лахмітті подав йому дерев’яний кубок. Філіп ковтнув гарячого пряного вина й став обдумувати свій наступний крок. Якщо єпископа немає на місці, до кого йому звертатися? Майнула думка поїхати до графа Варфоломія та напрямки благати його відмовитися від своїх намірів. Це, звісно, було безглуздо: граф замкнув би його в підземеллі до кінця життя. Залишався шериф, який теоретично був креатурою короля в графстві. Але неможливо передбачити, на чий бік він міг стати, поки є сумніви щодо того, хто буде королем. «І все ж, — думав Філіп, — можна ризикнути». Він прагнув повернутися до нехитрого життя в монастирі, де найбільшим його ворогом був Пітер Вейргемський.
Валер’янові гості пішли, двері за ними зачинилися й заглушили тупіт коней на подвір’ї. Валер’ян повернувся до вогнища й підтягнув до себе велике крісло.
Філіп був цілком занурений у свою проблему й не дуже хотів розмовляти з архідияконом, але розумів, що має поводитися ввічливо.
— Сподіваюся, я не завадив вашим зборам, — сказав він.
Валер’ян примирливо махнув рукою.
— Вони все одно майже закінчилися, — відповів він. — І завжди забирають більше часу, ніж насправді потребують. Ми обговорювали поновлення оренди єпископських земель — питання, яке можна розв’язати за кілька хвилин, якби тільки люди були рішучіші.
Він знов махнув кістлявою рукою, немов демонструючи свою зневагу до всіх єпископських земель і їхніх орендарів.
— Я чув, ти добре попрацював у тому маленькому лісовому скиті.
— Дивно, що вам відомо про це, — відповів Філіп.
— Єпископ — то ex officio[41] абат Кінгзбриджський, тож він має всім цікавитися.