«Або має обізнаного архідиякона», — подумав Філіп і сказав:
— Господь не обділив нас Своєю милістю.
— Воістину.
Вони розмовляли нормандсько-французькою — мовою, якою Валер’ян говорив зі своїми гостями, мовою можновладців; але часом у нього з’являвся дивний акцент, і невдовзі Філіп зрозумів, що Валер’ян має вимову людини, яка з дитинства розмовляла англійською. Це означало, що він був не нормандським аристократом, а корінним англійцем, який вибився в люди власними зусиллями — як і Філіп.
Його здогадка підтвердилася, коли за мить Валер’ян перейшов на англійську та сказав:
— Якби ж то Господь був такий самий милостивий до Кінгзбриджського пріорату.
Виходить, Філіп не єдиний був стурбований станом справ у Кінгзбриджі. Валер’ян, напевне, знав про це більше за нього. Філіп спитав:
— То як поживає пріор Джеймс?
— Хворий, — сухо мовив Валер’ян.
«Тоді до нього їхати в цій справі точно немає сенсу», — похмуро подумав Філіп. А йому доведеться вирушити в Ширинг і поспитати щастя із шерифом.
Йому спало на думку, що Валер’ян — це людина, що знає всіх можновладців у королівстві.
— А що за людина шериф Ширингський? — спитав він.
Валер’ян знизав плечима.
— Нечестивий, пихатий, пожадливий і продажний. Як усі шерифи. Чому питаєш?
— Якщо я не можу поговорити з єпископом, то, напевне, мав би навідатися до шерифа.
— Єпископ довіряє мені, — сказав Валер’ян і злегка усміхнувся. — Якщо я можу чимось зарадити…
Він знову махнув рукою, як щира людина, яка не образиться, якщо їй відмовлять.
Філіп був дещо розслабився, йому здавалося, що критична мить відкладається на день-два, але тепер його знов охопила тривога. Чи можна довіряти архідияконові Валер’яну? «Його байдужість удавана», — подумав він. Схоже, архідияконові насправді страшенно кортіло дізнатися, що ж такого важливого хотів сказати Філіп. Однак не було причин не довіряти йому. Він справляв враження поміркованої людини. Чи мав він достатньо впливу, щоб вдіяти щось із цим заколотом? Утім, якщо навіть у нього не було такої можливості, він знав, де шукати архієпископа. Раптом Філіп подумав, що довіритися Валер’янові — слушна думка: якщо єпископ міг допитуватися про справжнє джерело Філіпової інформації, то архідиякон не мав таких повноважень, і мусив би вдовольнитися тим, що розповість Філіп, незалежно від того, повірить йому чи ні.
Валер’ян знов усміхнувся.
— Якщо ти й далі вагатимешся, я почну думати, що ти мені не довіряєш!
Філіпові здалося, що вони з Валер’яном порозуміються. Той багато в чому нагадував його ж, Філіпа: молодий, освічений, розумний, походженням із низів. На думку Філіпа, він був дещо балакучий, але це можна пробачити церковникові, якому доводиться проводити багато часу серед лордів і леді та якому не доступні переваги закритого чернецького життя. Філіп сподівався, що Валер’ян у глибині серця благочестива людина. Заради церкви він зробить правильний вибір.
Філіп ще трохи вагався, але вже прийняв рішення. Дотепер таємницю знали лише він і Френсіс. Невідомо, що буде, якщо виявити її комусь третьому. Філіп глибоко вдихнув.
— Три дні тому в наш лісовий монастир приїхав поранений чоловік, — почав він, подумки молячись Господові пробачити його брехню. — То був воїн на чудовому швидкому коні, і він упав за милю-дві[42] від нас. Думаю, він їхав швидко, тому що в нього була зламана рука й розтрощені ребра. Ми вправили руку, але з ребрами нічого не могли вдіяти, а він уже кашляв кров’ю, що є точною ознакою внутрішніх ран.
Поки Філіп говорив, він стежив за обличчям Валер’яна. Наразі на ньому блукав лиш вираз ввічливої цікавості.
— Я порадив йому сповідатися, адже він стояв на порозі смерті. Він повідав мені таємницю. — Тут він завагався, адже не знав, чи Валер’янові відомі останні новини. — Гадаю, тобі вже відомо, що Стефан Блуаський із благословення церкви претендує на престол.
Валер’ян знав більше за Філіпа:
— І вже був коронований у Вестмінстері, за три дні до Різдва.
— Уже?!
Френсіс про це ще не знав.
— То про яку таємницю йдеться? — спитав Валер’ян з нотками нетерпіння в голосі.
Філіп зробив останній крок назустріч невідомому.
— Перед смертю вершник сказав мені, що його повелитель Варфоломій, граф Ширингський, разом із Робертом Глостерським учинили змову, щоб здійняти повстання й скинути Стефана.
Він затамував подих і вдивився у Валер’янове обличчя.
Бліді щоки Валер’яна ще більше побіліли. Він нахилився у своєму кріслі.