— Думаєш, він сказав правду? — швидко спитав він.
— Людина, що вмирає, зазвичай не бреше під час останньої сповіді.
— Може, він переповідав чутки, що ходять при дворі графа.
Філіп не чекав, що Валер’ян скептично поставиться до його слів і почав поспішно імпровізувати.
— О ні, — сказав він. — То був гонець, якого граф Варфоломій відправив, щоб зібрати військо у Гемпширі.
Проникливі Валер’янові очі бігали, поки він обдумував сказане Філіпом.
— Він мав письмову депешу?
— Ні.
— Якусь печатку чи символ графської влади?
— Нічого, — Філіп відчув, як вкривається потом. — Мені здалося, що люди, яким він ніс звістку, добре знають його як графського речника.
— Як його звали?
— Френсіс, — бовкнув Філіп і мало не прикусив собі язика.
— Просто Френсіс?
— Більше він нічого не сказав.
Філіп почувався так, немов Валер’ян от-от викриє його.
— Його можна розпізнати за зброєю та обладунками.
— Він був без обладунків, — у відчаї мовив Філіп. — А зброю ми поховали разом із ним — монахам мечі не потрібні. Його можна було б викопати, але я певен, що на мечі не було жодних позначок. Навряд чи вдасться щось за ним дізнатися.
Він мусив відвернути Валер’яна від цього питання.
— Як думаєш, що можна зробити?
Валер’ян насупився.
— Коли немає доказів, складно щось робити. Змовники можуть просто відкинути всі звинувачення, і тоді вже обвинувач опиниться в ніяковому становищі. — Він не додав: «Особливо, якщо все це — брехня», але Філіп здогадувався, що саме це той має на думці. Валер’ян повів далі: — Ти більше нікому цього не казав? — Філіп похитав головою. — Куди ти поїдеш звідси?
— Гадаю, у Кінгзбридж. Я мав якось обґрунтувати свою відлуку зі скиту, тому сказав, що навідаюсь у пріорат, і тепер маю це зробити, щоб виправдати свою брехню.
— Нікому нічого не кажи.
— Не скажу.
Філіп не збирався, але тепер йому стало цікаво, чому Валер’ян наполягає. Певно, має особистий інтерес: якщо він збирається ризикнути й викрити змову, то прагне поставити це собі в заслугу. Що, на думку Філіпа, було навіть краще для нього.
— Залиш це мені, — у голосі Валер’яна знову з’явилася безцеремонність, і цей контраст із його попередньою манерою дав Філіпові зрозуміти, що його люб’язність — наче мантія, яку він то надіває, то знімає. Валер’ян продовжив: — Їдь у Кінгзбриджський пріорат і забудь про шерифа, добре?
— Так.
Філіп усвідомив, що все буде гаразд, принаймні в найближчій перспективі, і почувався, мов камінь скотився з плечей. Його не кинуть у підземелля, не катуватимуть і не звинуватять у підбуренні до заколоту. До того ж він переклав відповідальність на іншого — і той, схоже, охоче прийняв її. Філіп підвівся й підійшов до найближчого віконця. Був день, і сонце мало сісти ще нескоро. Він мусив поїхати якнайшвидше, залишивши тут свою таємницю.
— Якщо я поїду негайно, то до ночі здолаю вісім-десять миль[43], — сказав він.
Валер’ян не наполягав, щоб Філіп затримався.
— Ти якраз доїдеш до селища, що зветься Бессінгборн, де зможеш залишитися на ніч. Якщо виїдеш звідти рано-вранці, то опівдні будеш у Кінгзбриджі.
— Так.
Філіп відвернувся від віконця та глянув на Валер’яна. Архідиякон дивився у вогонь із глибоко замисленим виразом. Філіп зачекав ще кілька секунд, але той мовчав. Філіпові кортіло знати, які думки зараз крутяться в голові цієї тямущої людини.
— То я поїду просто зараз, — промовив він.
Валер’ян немов струсив свою задумливість і знов став люб’язним. Він усміхнувся й підвівся.
— Добре, — сказав він, проводив Філіпа до дверей і вийшов з ним надвір.
Помічник конюха привів Філіпову кобилу й осідлав її. Валер’ян, замість попрощатися й повернутися до вогню, чогось чекав. Філіп здогадався, що архідиякон хотів упевнитись, що він, Філіп, поїде дорогою на Кінгзбридж, а не на Ширинг.
Філіп сів у сідло. Він почувався значно краще, ніж коли приїхав сюди. Уже збирався рушити, коли помітив Тома Будівника, який увійшов на подвір’я разом із сім’єю. Філіп сказав Валер’янові:
— Цей чоловік — будівник, якого я зустрів дорогою. Схоже, чесна людина, що переживає складні часи. Якщо потрібно щось відремонтувати, то це слушна нагода.
Валер’ян мовчав. Він дивився на сім’ю, яка увійшла на подвір’я. Уся рівновага й самовладання раптом покинули його. Його рот роззявився, а очі витріщилися. Схоже, він був чимось приголомшений.
— Що сталося? — тривожно спитав Філіп.