— Ця жінка! — Валер’ян перейшов на шепіт.
Філіп подивився на неї.
— Вона дуже вродлива, — сказав він, вперше усвідомивши це. — Але священник має лишатися непорочним. Відверніться, архідияконе.
Валер’ян не слухав.
— Я думав, вона мертва, — пробурмотів він і раптом згадав про присутність Філіпа.
Він відірвав очі від жінки й подивився на нього, збираючи думки докупи.
— Перекажи привітання Кінгзбриджському пріорові, — мовив він і ляснув Філіпову кобилу. Та рвонула до брами. Коли Філіп схопився за віжки й зміг нарешті її вгамувати, він був уже надто далеко, щоб попрощатися.
III
Кінгзбридж з’явився на обрії приблизно опівдні наступного дня, як і казав архідиякон Валер’ян. Він показався за вкритим лісом пагорбом, серед пустих замерзлих полів, що їх оживляли тільки випадкові силуети дерев. Людей не було видно, адже серед зими в полі нема що роботи. Милі за дві[44] їзди холодною сільською місцевістю зависочів кінгзбриджський собор: велика присадкувата будівля, схожа на гробницю.
Дорога вела вниз, і Кінгзбридж зник з очей. Безтурботна Філіпова кобила обережно ступала межи замерзлих вибоїн. Філіп думав про архідиякона Валер’яна. Він був такий розважливий, кмітливий і діловитий, що змусив Філіпа почуватися молодим і наївним, хоча різниця у віці між ними була незначною. Валер’ян без зусиль контролював усю зустріч: він люб’язно позбувся гостей, уважно вислухав Філіпову легенду, миттєво визначив головну проблему — відсутність доказів, швидко зрозумів, що допитуватися немає сенсу й так само швидко випровадив його — без жодних гарантій того, що будуть вжиті якісь заходи, як Філіп аж тепер зрозумів.
Він похмуро всміхнувся, усвідомлюючи, як вправно ним маніпулювали. Валер’ян навіть не пообіцяв переповісти єпископові те, про що дізнався. Але Філіп був певний: амбітність, яку він помітив у архідияконі, гарантує, що цінна інформація потрапить у надійні руки. У нього навіть виникло відчуття, що Валер’ян тепер у боргу перед ним.
Хай би як вразив його Валер’ян, ще більше Філіпа спантеличили ті ознаки слабкості, що їх архідиякон виказав, коли побачив дружину Тома Будівника. Філіпові вона незрозуміло чому здавалася небезпечною. Валер’ян, очевидно, вважав її спокусливою — що, власне, могло означати те саме. Однак тут ховалося щось іще. Схоже, Валер’ян зустрічав цю жінку раніше, адже сказав, що вважав її мертвою. Напевне, він згрішив із нею колись давно й тепер почувався винним. Тільки цим можна було пояснити те, як квапливо архідиякон спровадив Філіпа, наче боявся, що той щось дізнається.
Однак ця невеличка таємниця не змінила Філіпової думки про Валер’яна. Той був священником, а не ченцем. Цнотливість вважалася невіддільним елементом життя в монастирі, але священників до неї не примушували. Єпископи мали ґаздинь, а парафіяльні священники — хатніх робітниць. Як і заборона на лихі думки, закон про церковний целібат був надто суворим, щоб його дотримуватися. Якби Господь не пробачав хтивим священникам, мало хто з духовенства опинився б на Небесах.
Кінгзбридж знову з’явився перед очима, коли Філіп зійшов на наступний пагорб. У пейзажі домінувала грандіозна церква із закругленими вгорі арками й маленькими, глибоко прорізаними вікнами, а саме селище тонуло в тіні монастиря. Західна частина церкви, на яку дивився Філіп, мала дві кремезні вежі, одна з яких завалилася під час урагану за чотири роки до того. Її досі не відбудували, тому фасад мав не найкращий вигляд. Це видовище завжди злило Філіпа, адже купа каміння на вході в храм була ганебним нагадуванням про занепад чернечих чеснот у пріораті. Монастирські будівлі, складені з такого самого блідого вапняку, що й церква, скупчилися біля неї, немов змовники навколо трону. Поза низьким муром, що оточував пріорат, стояли звичайні хати з дерева й глини, де мешкали селяни, які обробляли навколишні поля, і слуги, що працювали на ченців. У південно-західній частині селища бігла вузенька, але бурхлива річка, з якої брали питну воду для монастиря.
Філіп почувався роздратованим, уже коли переїжджав річку старим дерев’яним містком. Кінгзбриджський пріорат ганьбив церкву Господню та чернечий рух, але Філіп нічого не міг із тим вдіяти; йому аж пекло в животі від злості й безсилля.
Пріорат володів мостом і стягував платню за користування ним, тож, коли дошки заскрипіли під вагою Філіпа та його кобили, з буди на тому березі вийшов літній монах і заходився підіймати вербову гілку, що слугувала загорожею. Він впізнав Філіпа та помахав рукою. Філіп помітив, що той кульгає, і спитав: