Філіп увійшов у наву й подивився на ряд круглих арок і могутніх колон. Його настрій знову погіршився. То була вогка похмура будівля, яка помітно занепала із часів його останнього візиту. Вікна в низьких бічних стінах обабіч нави, прорізані в неймовірно товстих стінах, нагадували вузькі тунелі. Верхній ряд більших вікон під дахом освітлював стелю із фресками по дереву, і це світло лише підкреслювало, як вони зблякнули: постаті апостолів, святих і пророків потьмянішали й майже злились із тлом. Попри холодний вітер з вікон, що не мали шибок, скрізь переслідував слабкий запах гнилої тканини.
З іншого крила церкви лунали звуки урочистої меси: співочий голос вимовляв фрази латиною, а хор відповідав. Філіп пішов навою. Підлогу так і не настелили, тому на голій землі в кутках, куди не ступали деревняки селян і сандалі монахів, ріс мох. Різьблені спіралі й канелюри[46] масивних колон та врізні шеврони, що прикрашали арки між ними, колись були пофарбовані та вкриті позолотою, але тепер від неї залишилися тоненькі лусочки, а на місці фарби виднівся розсип плям. Вапняний розчин між каменями тріскався й сипався на підлогу під стінами, утворюючи невеличкі купки. Філіп відчув, як його охоплює знайоме почуття гніву. Люди, що приходили сюди, мали бачити велич всемогутнього Господа. Але селяни були людьми простими, вони судили за зовнішністю, і коли бачили це, то, мабуть, думали, що Господь — байдуже, недбале божество, яке навряд чи слухатиме їхні молитви та помічатиме їхні гріхи. Врешті-решт, селяни платили церкві ціною свого поту, і те, що винагородою за все був цей напівзруйнований мавзолей, було неприпустимо.
Філіп на кілька секунд став на коліна перед вівтарем, усвідомлюючи, що праведний гнів — то неналежний настрій для ревного вірянина. Охолонувши трохи, він підвівся і пішов далі.
Східна частина собору, пресвітерій[47], була розділена надвоє. Ближче до перехрестя розміщувалися хори з дерев’яними лавками, де під час служб сиділи або стояли монахи. За хорами було святилище з криптою святого. Філіп зайшов за вівтар, щоб сісти на хорах, коли раптом побачив труну.
Здивований, він зупинився. Ніхто не сказав йому, що хтось із монахів помер. Утім, і розмовляв він лише з трьома людьми: Полом, що був старий і забудькуватий, і двома конюшими, яким він не дав і слова мовити. Філіп підійшов до труни, щоб подивитися, хто в ній, зазирнув усередину, і його серце на мить завмерло.
То був пріор Джеймс.
Філіп дивився, розтуливши рота. Це все змінювало. Буде новий пріор, нова надія…
Ці радощі були недоречною реакцією на смерть преподобного брата, хай би які вади він мав. Філіп надав обличчю більш відповідного ситуації виразу й відігнав ці думки. Він роздивився небіжчика. Пріор був сивим сутулим чоловіком з худим обличчям. Тепер одвічна втома покинула його риси, і він здавався не стривоженим і безвідрадним, а вмиротвореним. Філіп став на коліна біля труни й пробурмотів молитву, міркуючи про те, який саме тягар лежав на плечах старого в недавні роки його життя: не висповіданий гріх, зв’язок із жінкою чи зло, заподіяне безвинній людині. Хоч що то було, він уже не розповість про це аж до Судного дня.
Попри свою твердість, Філіп не міг не думати про майбутнє. Пріор Джеймс — нерішучий, тривожний і м’якотілий — тримав монастир у мертвій точці й не давав йому змінюватись. Тепер прийде хтось новий, той, хто наведе лад серед ледачих слуг, відновить напівзруйнований собор і зможе плідно розпоряджатися майном, щоб пріорат надовго став впливовим. Філіп був надто схвильований, щоб стояти на місці. Він підвівся й пішов легкою ходою на хори та присів на вільне місце позаду.
Службу вів ключар Ендрю Йоркський — дратівливий червонопикий чоловік, якого, здавалося, от-от візьме апоплектичний удар. Він був одним із ченців — старших служителів монастиря. Ендрю відповідав за відправи та всі святині: фоліанти, священні реліквії, ризи й шати та, власне, за будівлю собору. Йому підпорядковувалися регент, що керував хором, і скарбник, відповідальний за золоті ставники, прикрашені коштовностями, келихи та інший ритуальний посуд. Сам ключар не підпорядковувався нікому, крім пріора та його заступника Ремігія, що був давнім приятелем Ендрю.
Ендрю читав службу своїм звичайним тоном — з ледь стримуваним роздратуванням. Філіпова голова була зайнята іншим, тому він не одразу помітив, що служба йде не так, як належить. Кілька молодих ченців гомоніли та сміялися. Філіп побачив, що вони кепкують зі старого наставника послушників, який заснув на своєму місці. Молоді монахи, більшість яких ще донедавна були учнями старого й, напевне, досі пам’ятали його хворостину, кидали в нього грудками землі з підлоги. Щоразу, коли вони влучали, його обличчя смикалося й ворушилося, але він не прокидався. Це, здавалося, не хвилювало Ендрю. Філіп озирнувся навколо в пошуках наглядача — ченця, відповідального за дисципліну. Він сидів з дальнього краю хорів, заглиблений у розмову з іншим монахом, і не звертав уваги ані на відправу, ані на поведінку юнаків.
46
Канелюра — вертикальний жолобок на стовбурі колони або горизонтальний на підніжжі колони.
47
Пресвітерій — у католицькій церковній архітектурі — простір між навою та престолом у східній частині храму, куди могли заходити тільки священники.