— Але ти не бачив, що там відбувалося…
— А може, й бачив, але вирішив подбати про це згодом.
Філіп був певен, що той нічого не бачив.
— І що ж там сталося? — спитав він з викликом.
— Не смій мене допитувати! — крикнув Ендрю. Його червоне обличчя аж збагряніло. — Хай ти пріор у дрібному лісовому скиті, але я двадцять років служу ключарем і проводитиму відправу так, як вважаю за краще, — без порад невігласів, удвічі за мене молодших!
Філіпові здалося, що він, можливо, і справді помилився — чого б інакше Ендрю так розгнівався? Але ще важливішим було те, що сварка в стінах монастиря була не найкращим прикладом для інших монахів, тому її слід було припинити. Філіп приборкав своє самолюбство, скреготнув зубами й покірно схилив голову.
— Я виправлюся, брате. Покірно прошу пробачити, — промовив він.
Ендрю був налаштований гримати й далі, і навіть те, що супротивник так швидко відступив, не вгамувало його.
— Щоб більше такого не було, — грубо сказав він.
Філіп промовчав. Ендрю прагнув лишити останнє слово за собою, тому будь-яке зауваження з боку Філіпа лише спровокувало б подальшу суперечку. Він прикусив язика й дивився на підлогу, поки Ендрю свердлив його очима. Нарешті ключар розвернувся на п’ятках і пішов з високо піднесеною головою.
Монахи дивилися на Філіпа. Приниження дратувало його, але він мав це стерпіти, адже гордий монах — то нікчемний монах. Він мовчки вийшов із собору.
Чернечі келії були розташовані на південь від прямокутної галереї, опочивальня — на південно-східному розі, а трапезна — на південно-західному. Філіп пішов на захід, минув трапезну й знову опинився на публічному боці монастирського подвір’я, неподалік від гостьового будинку й стайні. Там, у південно-західному куточку, був кухонний дворик, оточений з трьох боків трапезною, власне кухнею, пекарнею та броварнею. Надворі стояв віз, повний ріпи, і чекав, поки його розвантажать. Філіп піднявся сходами й увійшов у кухню.
На вході він мало не впав: повітря було гаряче, просякнуте запахом смаженої риби, а навколо стояв приголомшливий дзвін посуду та шум голосів. Троє кухарів, червоних від спеки й поспіху, готували обід з допомогою шести чи семи підручних. У двох великих кабицях у різних кінцях приміщення весело палав вогонь, і над кожною кабицею смажилися по двадцять, а то й більше, рибин, а спітнілий хлопчик крутив рожни. Від запаху риби у Філіпа аж слинка потекла. У здоровезних залізних казанах, що висіли над вогнищем, варилися цілі морквини. Двоє юнаків стояли біля колоди й різали ярдові[48] буханці білого хліба на товсті скибки: їх використовували як їстівні тарілки. Усім цим шарварком керував лише один монах — брат Мілій, головний кухар, одноліток Філіпа. Він сидів на високому табуреті, стежив за скаженим рухом навколо нього з незворушною усмішкою, немов усе в ідеальному порядку й бездоганно організоване — як воно, певно, й було на його досвідчений погляд. Він усміхнувся Філіпові та сказав:
— Дякую за сир.
— О так, — Філіп уже геть забув про сир, адже після того стільки всього сталося. — Зроблений з молока ранкового дійва. Має дещо інший присмак.
— В мене вже слина тече. Але ти якийсь смутний. Щось сталося?
— Пусте. Трохи з Ендрю полаявся. — Філіп зробив жест рукою, немов хотів відмахнутися від самої думки про Ендрю. — Можна взяти камінь з вогню?
— Звісно.
На вогнищі в кухні завжди лежало кілька каменів, які можна було взяти із собою та швидко нагріти дещицю води або супу. Філіп пояснив:
— Брат Пол, що чергує на мості, відморозив ногу, а Ремігій не дозволяє розпалити вогнище.
Він взяв щипці з довгими ручками та підняв гарячий камінь з вогнища.
Мілій відкрив шафку й дістав шматок подертої шкіри — мабуть, від старого фартуха.
— Загорни в оце.
— Дякую.
Філіп поклав гарячий камінь на шкіряний клапоть і обережно підняв його за куточки.
— Повертайся швидше, — сказав Мілій. — Обід готовий.
Філіп махнув рукою та вийшов з кухні. Він перетнув кухонний дворик і попрямував до брами. Ліворуч від нього, із внутрішнього боку західної стіни, стояв млин. Багато років тому вгору за течією від пріорату викопали канал — щоб спрямувати воду з річки в загату. Вода рухала колесо млина, а потім плинула підземним каналом до броварні, кухні, фонтана в галереї, де монахи мили руки перед трапезою і, нарешті, вбиральні поряд з опочивальнею, після чого канал повертав назад у річку. Один з перших пріорів був дуже вправним проектувальником.
Філіп помітив, що біля стайні лежить купа брудної соломи: робітники виконували його розпорядження — чистили стайню. Він вийшов через браму й пішов селищем до моста.