Собор, як і завжди, заспокоїв його. Після ранкового демаршу ченці були мовчазні й серйозні. Поки Філіп слухав знайому відправу й бурмотів слова респонсорію[49], — як робив уже багато років, — він відчув, що знову здатен мислити ясно.
«Чи хочу я бути Кінгзбриджським пріором?» — спитав він себе й негайно сам собі відповів, що так. Піклуватися про занепалий собор, відремонтувати його, відновити оздоблення й наповнити звуками співу сотень монахів і молитов тисяч вірян, що промовлятимуть «Отче наш», — уже заради цього він би радо погодився. Крім того, треба було подбати про монастирське майно: впорядкувати його, вдихнути нове життя, щоб воно знову стало плідним. Філіп мріяв побачити зграйки хлопчиків, які навчалися б читання й письма по кутках у галереї. Він хотів, щоб гостьовий будинок знову зустрічав світлом і теплом заїжджих лордів і єпископів, які перед від’їздом вшановували б пріорат цінними дарами. Він хотів виділити окрему кімнату під бібліотеку й заповнити її книгами, що містили б у собі мудрість і красу. Так, він хотів стати Кінгзбриджським пріором.
Філіп питав себе: може, ним рухає щось іще? Чи не гординя змушує його уявляти себе пріором, що відновлює пріорат на славу Божу?
Так, звісно.
Він не міг збрехати собі в урочистій і святій атмосфері собору. Його метою було славити Господа, але й прославитися самому також кортіло. Йому імпонувала думка про те, щоб віддавати накази, які ніхто не міг би скасувати. Він уже бачив, як ухвалює рішення, чинить правосуддя, радить і заохочує, дарує єпитимії та індульгенції — так, як вважає за краще. Він уявляв, як люди казатимуть: «Філіп Гвінедійський реформував монастир. Він був у занепаді, і подивіться на нього тепер!»
«Але я був би гідний цього», — думав він. Господь дав йому мізки, щоб керувати майном, і здатність бути на чолі. Він довів це, коли був келарем у Гвінеді та пріором у лісовому скиті Святого Йоана. І коли він очолить цей монастир, братії буде добре. При ньому старі не відморожуватимуть ноги, а юнаки не будуть скаржитися через брак праці. Він дбатиме про людей.
З іншого боку, і Гвінед, і скит Святого Йоана були доволі нескладними завданнями в порівнянні з Кінгзбриджським пріоратом. У Гвінеді не було труднощів з керівництвом. Лісовий скит виявився в занедбаному стані, коли Філіп потрапив туди, але він був маленький і керувати ним було легко. А от реформація Кінгзбриджського пріорату могла стати завданням усього життя. Кілька тижнів могло піти лише на те, щоб дізнатися, які ресурси є в його розпорядженні: скільки землі й де що на тій землі — ліси, пасовиська або поля. Щоб узяти все це майно під управління, дізнатися, що з ним не так і виправити все, а потім об’єднати розрізнені елементи в єдине й успішне ціле, знадобляться роки. А в лісовому скиті Філіп мав лише змусити з десяток юнаків старанніше працювати в полі й урочисто молитися в церкві.
Філіп визнавав, що мотиви його неправедні, а здібності — сумнівні. Напевне, варто відмовитися від участі у виборах. Так він принаймні уникне гріха гордині. Але як там сказав Катберт? «Надмірна скромність так само заважає волі Господній».
Нарешті він спитав себе: «А чого хоче Бог? Чи хоче Він, щоб пріором став Ремігій? Його здібності ще гірші за мої, а наміри, напевне, аж ніяк не чисті. Чи є інший кандидат? Наразі — ні». Доки Господь не надасть якусь третю можливість, слід вважати, що вибір між ним і Ремігієм. Цілком очевидно, що Ремігій керуватиме монастирем так само, як керував під час хвороби пріора Джеймса — тобто ліниво й недбало, — і поведе його до подальшого занепаду. А він сам? Він переповнений пихою, а таланти його не доведені — але він намагатиметься реформувати монастир і впорається, якщо Господь дасть йому сили.
Коли служба закінчилася, він сказав Богові: «Добре. Добре, я згодний стати кандидатом у пріори й щосили намагатимуся виграти ці вибори». А якщо Він не хоче бачити його в цій ролі з причин, які не відкриває Філіпові, — то хай зупинить його, коли заманеться.
Хоч Філіп і провів у монастирях двадцять два роки, він служив під керівництвом пріорів-довгожителів і не застав жодних виборів. То була неабияка подія в монастирському житті, адже, коли ченці віддавали голоси, вони не мусили бути покірними — навпаки, раптом усі вони ставали рівними.
Колись давно, якщо легенди розповідають правду, монахи були рівними в усьому. То були люди, що вирішили полишити світ плотської хіті та створити собі притулок у дикій природі, щоб присвятити себе служінню Господу й самозреченню. Вони вирубували ліс й осушували болота, доки клаптик безплідної землі ставав родючим, і будували церкву разом. За тих часів вони справді були як брати. Пріор[50], як і витікало із цього слова, був лише першим з рівних, і вони присягали на вірність статуту Бенедикта, а не церковним головам. Але все, що залишилося від тієї примітивної демократії, — це право вибору пріора й абата.