— Якщо й так, то не надто.
— Не віриться, що ви тут такої думки про мене. Це щось надзвичайне.
— Твоя правда, — визнав Мілій і легенько знизав плечима. — Але це захоплення швидко мине, коли тебе краще спізнають. Якщо залишишся тут надовго, твоя аура зникне. Побачать, як ти колупаєшся в зубах, як чухаєш собі дупу, почують, як ти хропиш і пердиш, дізнаються, як ти поводишся, коли в тебе кепський настрій, коли зачеплено твою гордість, коли в тебе болить голова. Нам це не потрібно. Хай дивляться, як Ремігій день за днем хибить і паскудить, а твій образ в їхній уяві залишатиметься непорочним.
— Не до вподоби мені це, — стурбовано мовив Філіп. — Якось це лукаво.
— Тут нема нічого облудного, — запротестував Мілій. — Це точне відображення того, як добре ти служитимеш Господу й монастирю, якщо станеш пріором, і того, як погано ним керуватиме Ремігій.
Філіп похитав головою.
— Я не стану прикидатися янголом. Добре, я не залишуся тут — мені однаково треба повертатись у скит. Але ми маємо бути прямодушними з нашими братами. Ми просимо їх обрати вразливу, недосконалу людину, яка потребуватиме їхньої допомоги та їхніх молитов.
— От і скажи їм це! — з ентузіазмом відгукнувся Мілій. — Їм сподобається.
«Він невиправний», — подумав Філіп і змінив тему:
— Що ти думаєш про братів, які ще не визначилися з вибором?
— Вони консервативні, — впевнено сказав Мілій. — Ремігій для них — то передбачуваний старий, який не принесе значних змін і який уже зараз виконує обов’язки пріора.
Філіп згідно кивнув.
— А на мене вони дивляться обережно, немов на чужого пса, що може вкусити.
Пролунав дзвін, скликаючи до капітулу[52]. Мілій допив своє пиво.
— На тебе спробують тиснути, Філіпе. Не знаю, як саме це буде, але тебе спробують виставити молодим, недосвідченим, упертим і ненадійним. Ти мусиш залишатися спокійним, бути обачним і поміркованим, а захищати тебе дозволь нам із Катбертом.
Філіп стривожився. Зважувати кожний крок і розраховувати, як інші сприймуть його, здавалося йому іншим способом мислення. Дещо скептичним тоном він відповів:
— Зазвичай мене хвилює лиш те, чи засудить мене Господь.
— Знаю, знаю, — нетерпляче сказав Мілій. — Але показати простій людині твої дії у правдивому світлі — це не гріх.
Філіп насупився. Хай там як, але Мілій був надзвичайно переконливим.
Вони вийшли з кухні й рушили через трапезну в монастир. Філіп був неймовірно схвильований. Тиснути? Що означає «тиснути»? Збрешуть щось про нього? І як йому реагувати? Якщо хтось зведе на нього наклеп, він розгнівається. Може, варто буде вгамувати свій гнів, щоб здаватися спокійним і поміркованим? Але тоді брати можуть повірити брехні. І він вирішив, що буде просто собою, лише трохи серйознішим і поважнішим.
Невеличка кругла будівля капітулу межувала зі східною галерею монастиря. Усередині кількома колами стояли лавки. Вогнище там не горіло, тому після теплої кухні здавалося доволі зимно. Вікна, що освітлювали приміщення, були розташовані над головою, тож він не мав куди дивитися, крім як на інших монахів.
Філіп так і вчинив. Зібралися майже всі: ченці віком від сімнадцяти до сімдесяти, високі й низенькі, чорняві й біляві — усі вбрані в домоткані сутани з грубої неосвітленої вовни та взуті в шкіряні сандалі. Там уже сидів гостинник, чий круглий живіт і червоний ніс красномовно вказували на його пороки — гріхи, які можна було б пробачити, якби він хоч іноді приймав гостей, думав Філіп. Також він побачив служителя, який змушував монахів голитися й міняти одяг на Різдво й Трійцю (відвідання лазні також рекомендувалося, але не було обов’язковим). Притулившись до дальньої стіни, стояв найстарший із братів — худорлявий, задумливий, незворушний старий із волоссям, що досі не побілішало остаточно. Він говорив не часто, але влучно. Він мав би стати пріором, якби не був таким самовпевненим. То був брат Саймон — чоловік із хитрим поглядом і невтомними руками, який так часто сповідувався в гріху скверни (як Мілій шепнув Філіпові), що, здавалося, його тішить сповідь, а не гріх. Тут був Вільям Бовей, який поводився просто зразково; брат Пол, чия кульгавість уже майже минула; Катберт Білоголовий, що мав спокійний і витриманий вигляд; Джон Малий, мініатюрний скарбник; і, нарешті, трапезник П’єр, злий на язик монах, який вчора відмовив Філіпові в обіді. Філіп глянув навколо, зрозумів, що всі дивляться на нього, і збентежено опустив очі.
Ремігій прийшов разом із ключарем Ендрю, і вони сіли поруч із Джоном Малим і П’єром. «Тож, — подумав Філіп, — вони не збираються приховувати, що утворили свою фракцію».
52
Капітул (тут) — у Середньовіччі загальні збори монастирської братії та приміщення, в якому вони проводилися.