Збори почалися із читання про Симеона Стовпника, святого, чий день нині відзначався. То був відлюдник, який провів більшу частину життя на вершині стовпа, і, хоч Філіп не міг заперечити його самозречення, потайки він завжди ставив під сумнів справжню цінність такого вчинку. Цілі натовпи збиралися подивитись на Симеона, питання лише в тому, навіщо: заради духовного піднесення чи щоб побачити дивака?
Після молитов зачитали капітулярій[53] із книги Святого Бенедикта. Саме це читання дало назву і зборам, і будівлі, в якій вони відбувалися. Читав Ремігій, і коли він на мить зупинився, Філіп уважно подивився на нього, вперше оцінюючи його як супротивника. Ремігій мав жваву, спритну манеру рухатися й говорити, завдяки чому справляв враження компетентної людини, попри свою справжню сутність. Утім, придивившись пильніше, можна було виявити деякі ознаки того, що ховалося за фасадом: його дещо опуклі блакитні очі бігали швидко й тривожно, його кволий рот нерішуче ворушився перед тим, як він щось казав, а руки постійно стискались у кулаки й розтискались, хоча вся постать лишалася нерухомою. Його впливовість ґрунтувалася тільки на пихатості, зухвалості й зверхньому ставленні до підлеглих.
Філіпові стало цікаво, чому Ремігій вирішив сам читати капітулярій, і невдовзі він зрозумів. «Перший ступінь смиренності — сувора покірність», — читав той. Він обрав П’ятий капітулярій, присвячений покірності, щоб нагадати всім про своє старшинство та їхню підлеглість. То було не що інше, як лукавство. Далі прозвучали слова: «Вони не живуть, як того прагнуть, не йдуть шляхом своїх жадань і втіх; натомість вони слухаються наказів і настанов інших, дотримуються монастирського ладу, а волевияв їхній скеровується абатом. Нема сумнівів, що вони несуть слово Боже, бо написано: „Я з Неба зійшов не на те, щоб волю чинити Свою, але волю Того, Хто послав Мене“[54]».
Ремігій цілком очікувано обрав рядки: вони мали підкреслити його усталений авторитет.
Після читання капітулярію йшов поминальник, і всі молитви того дня були промовлені за душу пріора Джеймса. Найжвавіша частина зборів приберігалася насамкінець: обговорення справ, сповідання в гріхах і звинувачення в неналежній поведінці.
Ремігій почав зі слів:
— Учора, під час урочистої меси, сталося порушення порядку.
Філіп відчув щось схоже на полегшення. Тепер він знав, як саме на нього будуть тиснути. Він мав сумніви щодо правильності своїх вчорашніх дій, але знав, чому він так вчинив, і був готовий відстоювати свої погляди.
Ремігій повів далі:
— Я не був присутній під час інциденту — мене затримали термінові справи в будинку пріора, — але ключар розповів мені, що саме сталося.
Його перебив Катберт Білоголовий.
— Не дорікайте собі за це, брате Ремігію, — м’яко сказав він. — Ми знаємо, що зазвичай монастирські клопоти не повинні заважати урочистій месі, але й розуміємо, що через смерть нашого дорогого пріора тобі довелося долучитися до надто складних для тебе справ, тож я певен, що ти не маєш у чому каятися.
«Лукавий старий лис», — подумав Філіп. Звісно ж, Ремігій і не думав про каяття. Але Катберт пробачив йому, і всі відчували, що той зізнався в провині. Тепер, навіть якщо Філіпа звинуватять в огріху, вони з Ремігієм будуть на рівних. Крім того, Катберт натякнув, що Ремігію складно було впоратися з обов’язками пріора. Кількома лагідними словами Катберт повністю підірвав авторитет Ремігія. Той був розлючений. Філіпа охопило відчуття тріумфу.
Ключар Ендрю осудливо зиркнув на Катберта.
— Нікому не варто казати таке про нашого шановного підпріора, — озвався він. — А порушення, про яке йдеться, скоїв брат Філіп, що завітав до нас із лісового скиту Святого Йоана. Філіп вивів юного Вільяма Бовея з хорів у південну наву й оголосив йому догану, поки я вів службу.
Ремігій зобразив на обличчі скорботний докір.
— Думаю, всі погодяться, що Філіп мав зачекати закінчення відправи.
Філіп оцінив вираз обличчя інших монахів. Вони, здавалося, не погоджувалися зі сказаним, але й не заперечували. Ченці стежили за дискусією, немов роззяви на лицарському турнірі, де немає правих і неправих, головне — хто стане переможцем.
Філіп хотів зауважити, що якби він чекав до закінчення відправи, то до її закінчення тривали б і пустощі, але згадав пораду Мілія і промовчав; за нього відповів Мілій:
— Я також пропустив урочисту месу, адже, на мою біду, вона часто припадає на передобідній час, тому, гадаю, краще буде, якщо ти, брате Ендрю, розкажеш нам, що саме відбувалося на хорах перед тим, як брат Філіп поклав тому край. Чи було все правдиво й добропристойно?