Вільям усвідомив: вона побудувала фразу так, що це справді здавалось дещо неправдоподібним.
— Не вщухло — всі досі пліткують про це, моя мати досі гнівається, а тато не може підвести голову на людях, — обурився він. — Для нас ніщо не вщухло.
— То річ у честі родини, так?
Її голос заграв небезпечними нотками, але Вільям не звернув на це уваги. Він зрозумів, навіщо граф зустрічається нагорі з лицарями й солдатами: він розсилає вісників.
— Честі родини? — неуважно перепитав Вільям. — Так.
— Я знаю, що мушу дбати про честь і міжродинні союзи, — сказала Алієна. — Але шлюб — то не тільки про це. — Якусь мить вона обмірковувала, а потім визначилася: — Гадаю, треба розповісти тобі про мою маму. Вона ненавиділа батька. Батько не поганий, він чудова людина, і я люблю його, але він страшенно серйозний і суворий і ніколи не розумів маму. То була радісна й безтурботна жінка, яка весь час сміялася, розповідала казки та цінувала музику, а батько робив її нещасною.
Вільям помітив, що на очах в Алієни виступили сльози, але він міг думати тільки про вісників.
— Тому вона й померла — бо він не дозволяв їй бути щасливою. Я точно це знаю. І йому це також відомо. Ось чому він пообіцяв, що ніколи не видасть мене за того, хто мені не подобається. Тепер ти розумієш?
Ті вістки — то накази, думав Вільям. Накази друзям і союзникам графа Варфоломія, розпорядження готуватися до битви. А вісники — це і є доказ.
Він відчув на собі погляд Алієни.
— Не видасть за того, хто тобі не подобається? — повторив він за нею. — Невже я тобі не подобаюся?
Гнів проблиснув в її очах.
— Ти мене не слухав, — сказала вона. — Ти думаєш тільки про себе й не звертаєш уваги на почуття інших. Як ти поводився минулого разу? Говорив лише про себе, а мною зовсім не цікавився!
Її голос підвищився майже до крику, і, коли вона зупинилася, Вільям помітив, що чоловіки в іншому кутку зали замовкли й стали прислухатися. Він почувався ніяково.
— Не треба так гучно, — попросив він.
Вона не слухала.
— Хочеш знати, чому ти мені не подобаєшся? Добре, я скажу тобі. Ти мені не подобаєшся, тому що тобі бракує делікатності. Ти мені не подобаєшся, тому що ти ледь умієш читати. Ти не подобаєшся мені, тому що тебе цікавлять лише твої пси, коні й ти сам.
Ґілберт Котяча Пика і Джек Фіцгійом гучно зареготали. Вільям відчув, як зашарівся. Ці чоловіки були ніким. Якісь жалюгідні лицарі сміялися з нього, сина лорда Персі Гамлейського. Він підвівся.
— Досить, — квапливо сказав він, щоб зупинити Алієну. Проте марно.
— Ти мені не подобаєшся, тому що ти себелюбний, нудний і безмізкий, — прокричала вона, і тепер уже зареготали всі лицарі. — Ти мені не подобаєшся, ти мені огидний, я тебе ненавиджу й зневажаю. І тому я ніколи не вийду за тебе!
Лицарі загулюкали й заплескали в долоні. Вільям аж зіщулився всередині. Їхній сміх змусив його почуватися малим, слабким і безпорадним, немов у дитинстві, — коли він був хлоп’ям, то постійно боявся. Вільям відвернувся від Алієни, щосили стараючись, щоб вираз обличчя не виказав його справжніх почуттів. Він мало не бігом пройшов через залу під дедалі гучніший сміх. Нарешті дістався дверей, розчахнув їх і вийшов геть. Він грюкнув дверима й збіг униз драбиною, задихаючись від сорому, а приглушене відлуння їхнього глузливого реготу так і стояло в його вухах, поки Вільям простував брудним подвір’ям до брами.
Дорога на Ширинг перетинала тракт десь за милю[55] від Ерлскаслу. На перехресті подорожні могли повернути на північ, у напрямку Глостеру й кордону з Уельсом, або на південь — до Вінчестеру й узбережжя. Вільям з Волтером повернули на південь.
Вільямові муки перетворилися на злість. Він надто гнівався, щоб говорити. Йому кортіло вдарити Алієну й повбивати тих лицарів. Він жадав встромити жало меча в кожний вишкірений рот і загнати лезо глибоко в горлянку. Вільям уже обміркував, як помститися принаймні одному з них. Якщо все вдасться, він також здобуде й необхідні йому докази зради. Від думки про це він відчув якусь звірячу втіху.
Спершу треба було спіймати одного з них. Там, де дорога пірнала в ліс, Вільям спішився й пішов з конем на поводі. Волтер мовчки зробив те саме, зважаючи на його настрій. Вільям зупинився там, де дорога звужувалася. Він повернувся до Волтера й спитав:
— Хто вправніший з ножем, ти чи я?
— У ближньому бою кращий я, — обережно сказав Волтер. — Але ти влучніше метаєш, мілорде.