Усі слуги звали його мілордом, коли він злився.
— Зможеш зупинити коня на скаку й повалити його?
— Якщо буде добра, міцна жердина, то зможу.
— Іди знайти якесь деревце, зрубай, позрізай гілки — і буде тобі добра, міцна жердина.
Волтер пішов.
Вільям завів обох коней у ліс і прив’язав на галявині, вдалині від дороги. Він зняв сідла й кілька ремінців з упряжі — так, щоб вистачило зв’язати людині руки і ноги. Його задум був простий, але часу вигадувати щось більш хитре він не мав, тож просто сподівався на краще.
На зворотному шляху до дороги він знайшов дебелу дубову гілку, суху й важку, що згодилася б за палицю.
Волтер чекав із жердиною. Вільям обрав йому місце для засідки — за великим буком, що ріс неподалік від стежини.
— Не висовуй жердину надто рано, інакше кінь перестрибне через неї, — попередив він. — Але не проґав мить, бо за задні ноги його не зачепиш. Найкраще влучити між передніх. І постарайся встромити жердину в землю, щоб кінь її не відштовхнув.
Волтер кивнув.
— Я бачив, як таке роблять.
Вільям пройшов ярдів тридцять[56] у напрямку Ерлскаслу. Він мав переконатися, що кінь іде достатньо швидко й не встигне зупинитися, якщо побачить жердину. Вільям сховався якомога ближче до дороги. Рано чи пізно вісники графа Варфоломія з’являться. Вільям сподівався, що довго чекати не доведеться. Він переживав, чи буде вдалим його задум, і хотів скоріше з усім покінчити.
«Ті лицарі, що кепкували з мене, і гадки не мали, що я за ними стежу», — подумав він, і це трохи його заспокоїло. Але один із них невдовзі дізнається про це. І пошкодує про свій глум. І пошкодує про те, що, замість скалити зуби, не став на коліна цілувати його чоботи. Він ридатиме й благатиме, а Вільям лише примножуватиме його муки.
Він мав й інші приводи тішитися. Якщо його задум здійсниться, це означатиме падіння графа Варфоломія та відродження Гамлеїв. І тоді всі, хто хихотів зі скасованого весілля, затремтять зі страху, а дехто самим лиш страхом не відбудеться.
Падіння Варфоломія також означатиме падіння Алієни, і це буде найкраще з усього. Її роздута пиха й зверхнє ставлення зникнуть після того, як її батька повісять за зраду. І якщо вона хоче й далі ласувати цукром і носити шовк, їй доведеться вийти за Вільяма. Він уявив, як вона, покірна й розкаяна, несе йому гаряче печиво з кухні, дивиться на нього великими темними очима, рада його потішити, спрагла до ласки, з напіввідкритими м’якими губами, що благають про поцілунок.
Його фантазії перервав стукіт копит по мерзлому зимовому ґрунту. Він вийняв ніж і зважив його в руці, згадуючи як він у ній лежить. Лезо біля жала було нагострене з обох боків — щоб легше входило в тіло. Вільям підвівся, притулився спиною до дерева, що повністю закривало його, взяв ніж за лезо й, затамувавши подих, став чекати. Він хвилювався: боявся, що не влучить, що кінь не впаде, що вершник уб’є Волтера вдалим ударом і Вільямові доведеться битися з ним самому… Щось його бентежило в стукоті копит, що наближався. Він бачив, як Волтер схвильовано дивиться на нього з кущів — той теж чув це. Тут Вільям зрозумів, у чому річ: скакало кілька коней. Він мав швидко прийняти рішення. Чи нападати їм на двох? То буде чесний, але ризикований бій. Він вирішив пропустити їх і зачекати самотнього вершника. Це було прикро, але розумно. Він заперечливо помахав Волтерові. Той кивнув і відступив у свою схованку.
За мить на дорозі з’явилися два вершники. Вільям побачив спалах червоного шовку — Ральф Лаймський. Потім промайнула лиса голова Ральфового супутника. Вони промчали повз Вільяма й зникли з очей.
Попри розчарування, Вільям радий був пересвідчитися, що його здогадка, ніби граф відправляє цих людей з дорученнями, підтвердилася. Однак тепер його хвилювало, чи не задумав Варфоломій відправляти всіх парами. То була б природна обачність: за змоги всі подорожували групами — з міркувань безпеки. З іншого боку, Варфоломій мав багато кому надіслати звістку, а людей в нього було недостатньо, тому відправляти двох лицарів з одним повідомленням — то була б зайва розкіш. До того ж лицарі славилися жорстокістю, тож безсумнівно взяли б верх над розбійником, якби дійшло до бійки, — у ній грабіжник був мало зацікавлений, адже що візьмеш з лицаря, окрім меча, продати який без відповіді на незручні запитання буде складно, і коня, котрий, найпевніше, скалічиться, потрапивши в пастку. Тому лицар у лісі міг почуватися безпечніше за інших.
Вільям почухав потилицю руків’ям ножа. Він міг помилятися, а міг і мати рацію, тож просто став чекати. У лісі було тихо. Кволе зимове сонце вийшло з-за хмар, слабко посвітило через густі зарості й знову сховалося. Вільямів шлунок нагадав йому, що час обіду вже минув. За кілька ярдів від нього дорогу перейшов олень, який і не підозрював, що на нього дивиться голодна людина. Вільямові уривався терпець.