Він вирішив, що, як вершники знову з’являться парою, треба буде нападати. Це було небезпечно, але з ним Волтер, відмінний боєць. Крім того, то могла бути остання можливість. Вільям розумів, що його можуть убити, але смерть, можливо, краща за життя в постійному приниженні. Врешті-решт, смерть у бою — це честь.
Але найкращою, думалося йому, була б поява Алієни, самої, на білому поні. Хай би вона впала з коня, обідрала собі руки й ноги, подряпалася до крові об шпичаки в густому підліску, а він накинувся б на неї та притиснув би до землі. Вона померла б зі страху.
Він тішився думкою про це, уявляючи її рани, її обличчя з маскою жаху, коли вона усвідомила б, що цілком в його владі, та смакуючи, як рухалися б її груди, коли він сидів би на ній. І тут він знов почув стукіт копит.
Цього разу кінь був лише один.
Вільям випростався, вхопив ніж, притиснувся до дерева та прислухався.
То був гарний швидкий кінь — не бойовий, але, схоже, добрий рисак. Він ніс помірний тягар — найпевніше, вершника без обладунку, адже поступ його був сталий, а подих — легкий. Вільям перехопив погляд Волтера й кивнув: вершник їхав сам-один і віз потрібний доказ. Він підвів праву руку, взявши ніж за лезо.
І тут удалині заіржав Вільямів кінь.
Звук пронісся мовчазним лісом, його не заглушило навіть тупотіння коня, що наближався. Той почув звук й сповільнився. Вершник сказав: «Вйо», — і пустив коня ступою. Вільям пошепки вилаявся. Тепер їздець буде дуже обережним, а їхнє завдання стане набагато складнішим. Вільям пошкодував, що не завів коня глибше в ліс.
Тепер, коли кінь ішов ступою, Вільям не міг здогадатись, чи далеко він. Усе летіло шкереберть. Він утримався від спокуси визирнути з-за дерева й уважно прислухався. Раптом кінь пирхнув десь зовсім близько, а потім показався за ярд[57] від того місця, де стояв Вільям. Кінь побачив його на мить пізніше. Він брикнув, а вершник крякнув від здивування.
Вільям знову вилаявся. Він раптом зрозумів, що кінь може розвернутися й рвонути в інший бік. Тож пригнувся й вийшов з-за дерева з іншого боку, до крупа коня, і заніс руку з ножем. Вільям впізнав вершника, бородатого й насупленого, який вчепився у віжки, — то був суворий Ґілберт Котяча Пика — і метнув ножа.
Кидок був ідеальний. Ніж устромився коневі в зад на дюйм[58], а може, й більше.
Кінь смикнувся, як чимось приголомшена людина, і, перш ніж Ґілберт встигнув зреагувати, рвонув із місця галопом, миттю набравши швидкість, — просто до засідки Волтера.
Вільям побіг слідом. Кінь за мить опинився там, де ховався Волтер. Ґілберт і не старався сповільнити рисака — всі його зусилля були спрямовані на те, щоб не впасти із сідла. Вони порівнялися з Волтеровою засідкою, і Вільям подумав: «Зараз, Волтере, зараз!»
Волтер розрахував кидок так точно, що Вільям навіть не помітив, як жердина вилетіла з-за дерева. Він лиш побачив, як передні ноги коня підломилися, немов сили раптом покинули їх. Потім задні ноги наздогнали передні й наче переплуталися. Нарешті його голова упала, круп задерся, і кінь важко повалився.
Ґілберт вилетів із сідла. Вільям кинувся до нього, але спіткнувся об коня.
Вояк упав вдало, перекотився й встав на коліна. На якусь мить Вільям злякався, що той побіжить і втече від них, але з підліска з’явився Волтер, підстрибнув, кинувся на Ґілберта й привалив його до землі.
Вони обидва важко впали, водночас скочили на ноги, і Вільям з острахом побачив, що Ґілберт тримає в руці ножа. Він перестрибнув через коня та замахнувся на Ґілберта палицею — якраз тоді, коли той здійняв ножа. Палиця врізалася Ґілбертові у скроню.
Ґілберт захитався, але встояв на ногах. Вільям проклинав його міць. Він знов замахнувся палицею, але Ґілберт виявився моторнішим і вдарив ножем. Вільям був убраний для женихання, а не для бійки, і гостре лезо прошило його тонку вовняну накидку, але він спромігся відстрибнути назад і врятуватися від поранення. Ґілберт пішов на нього, вимахуючи ножем, щоб той не мав змоги замахнутися палицею. З кожним випадом Вільям відстрибував назад і не мав часу оговтатися, а Ґілберт тим часом швидко наближався. Вільям уже був злякався за своє життя, коли Волтер підійшов ззаду та збив Ґілберта з ніг.
Вільям зітхнув із полегшенням. Якоїсь миті йому здавалося, що він зараз помре. Слава Богу, з ним був Волтер.