Ґілберт намагався встати, але Волтер вдарив його в обличчя. Вільям про всяк випадок двічі стукнув його палицею, і після того Ґілберт затихнув.
Вони перевернули вояка на живіт, Волтер сів йому на голову й тримав так, поки Вільям зв’язував руки за спиною. Потім Вільям зняв з нього високі чорні чоботи та зв’язав кісточки міцним шкіряним ремінцем з кінської упряжі.
Він підвівся, усміхнувся Волтерові, і той усміхнувся у відповідь. Тепер, коли старий воїн був надійно зв’язаний, Вільям нарешті заспокоївся.
Далі треба було змусити Ґілберта зізнатися. Той почав приходити до тями. Волтер перевернув його. Коли Ґілберт побачив Вільяма, його обличчя змінилося: спершу він упізнав його, потім здивувався й, нарешті, злякався. Вільям відчув насолоду. «Ґілберт уже шкодує про свій глум, — подумав Вільям. — Скоро він пошкодує ще більше».
Ґілбертів кінь, хоч як дивно, вже підвівся на ноги. Він відійшов на кілька ярдів, але тепер зупинився й озирався, важко дихаючи та здригаючись щоразу, коли шуміли дерева. Вільямів ніж випав з його крупа. Вільям підібрав ніж, а Волтер пішов ловити коня.
Вільям прислухався, чи не їдуть інші вершники. Черговий вісник міг з’явитися на дорозі будь-якої миті. Тоді Ґілбертові слід було б заткнути рота й відтягнути якомога далі від дороги. Але нікого не було, а Волтерові не довелося докладати надмірних зусиль, щоб зловити Ґілбертового коня.
Вони закинули Ґілберта коневі на спину й повели жеребця лісом на галявину, де Вільям залишив їхніх скакунів. Ті стривожилися, коли почули запах крові з рани на крупі Ґілбертового коня, тому Вільям прив’язав його якнайдалі від них.
Він подивився навколо, шукаючи дерева, що відповідало б його задуму. Побачив в’яз із міцною гілкою на висоті восьми-дев’яти футів[59] від землі та вказав на нього Волтерові.
— Підвісь Ґілберта на цей сук, — сказав він.
На Волтеровому обличчі з’явилася жорстока усмішка.
— Що робитимеш із ним, мілорде?
— Побачиш.
Суворе Ґілбертове обличчя побіліло зі страху. Вільям обв’язав його мотузкою під пахвами, зав’язав її за спиною та закинув інший кінець на гілку.
— Підіймай, — наказав Волтеру.
Волтер підтягнув Ґілберта, але той став сіпатися, вирвався й упав долу. Волтер узяв Вільямову палицю, ударив Ґілберта кілька разів по голові, поки той затихнув, а потім знову здійняв його. Вільям обмотав мотузку навколо гілки та міцно зав’язав. Волтер відпустив Ґілберта, і той повиснув на гілці. Його ноги гойдалися за ярд[60] від землі.
— Збери гілля, — наказав Вільям.
Вони розклали багаття в Ґілберта під ногами, і Вільям розпалив його кресалом. Невдовзі полум’я розпалилося. Жар вивів Ґілберта із забуття.
Він зрозумів, що відбувається, і завив від жаху.
— Благаю, — сказав він, — благаю, відпусти. Пробач, що я сміявся з тебе, прошу — змилуйся.
Вільям мовчав. Слухати мольби Ґілберта було приємно, але він прагнув не того.
Коли полум’я лизнуло голі ноги Ґілберта, він зігнув ноги в колінах, щоб забрати їх із вогню. Його обличчям струменів піт, а у повітрі з’явився слабкий запах гару — то почав куритися його одяг. Вільям вирішив, що час починати допит. Він спитав:
— Навіщо ти сьогодні приїхав у замок?
Ґілберт витріщився на нього.
— Засвідчити повагу, — сказав він. — Яка різниця?
— Чому ти поїхав засвідчити повагу?
— Граф сьогодні повернувся з Нормандії.
— Тебе не викликали до нього?
— Ні.
«Це може бути правдою», — подумав Вільям. Допитувати в’язня було не так просто, як здавалося. Він трохи подумав.
— Що сказав граф, коли ти піднявся до нього в покої?
— Він подякував за те, що я приїхав привітати його з поверненням додому.
Здавалося, у Ґілбертових очах з’явився обережний вираз усвідомлення, до чого всі ці запитання, але Вільям не був у тому певний. Він спитав:
— Що ще?
— Розпитав мене про родину й моє селище.
— І все?
— І все. Тобі не однаково, що він казав?
— Що він сказав тобі про короля Стефана та імператрицю Мод?
— Нічого, я ж сказав!
Ґілберт уже був нездатний тримати коліна зігнутими, і його ступні опустилися просто в язики полум’я. За мить він зайшовся шаленим криком, а його тіло забилось у корчах. Вояк смикнувся й на хвильку відхилив ноги від вогню. Він зрозумів, що може полегшити біль, якщо буде гойдатися вперед і назад. Однак, за кожним разом він однаково торкався вогню та знову скрикував.
Вільям задумався, чи можливо, що Ґілберт каже правду. Дізнатися було складно. Напевне, настане мить, коли йому буде так нестерпно боляче, що він скаже все, що захоче Вільям, аби тільки полегшити свої страждання. «Не можна дати йому здогадатися, чого я від нього чекаю», — тривожно подумав Вільям. Хто ж знав, що катувати людину — це так складно.