— Стій тут, — сказав Вільям Волтерові. — Тримай лицаря позаду, поки я говоритиму з ними.
Подорожні зупинилися й насторожено подивилися на нього. Це, безперечно, була родина: високий чоловік — голова сім’ї, хлопець, судячи з усього, дорослий, але ще безбородий, і двоє пуцьвірінків. Вільям раптом подумав, що чоловік йому когось нагадує.
— Я тебе знаю? — спитав він.
— Я знаю тебе, — відповів той. — І впізнаю твого коня, адже ви вдвох мало не вбили мою дочку.
Вільям почав щось пригадувати. Кінь не зачепив дитину, але був близький до того.
— Ти будував мій маєток, — сказав він. — А коли я звільнив тебе, ти зажадав платні й мало не наважився на погрози.
Чоловік дивився зухвало й не заперечував того.
— Тепер ти не такий пихатий, — з усмішкою мовив Вільям.
Уся родина, схоже, потерпала від голоду. День виявився плідним на зведення рахунків із тими, хто образив Вільяма Гамлейського.
— Ви голодні?
— Так, ми голодні, — відповів Будівник понурим голосом, в якому бриніла злість.
Вільям знову подивився на жінку. Та стояла, розставивши ноги й задерши підборіддя, і безстрашно дивилася на нього. Алієна розпалила його, і він прагнув вгамувати свою хіть із цією дівкою. «Вона вперта, — подумав він. — Буде сіпатися й дряпатися. Але так навіть краще».
— Ти не одружений із цією дівчиною, Будівнику, — озвався Вільям. — Я пам’ятаю твою дружину — потворну корову.
На обличчі Будівника промайнув болісний вираз і він сказав:
— Моя дружина померла.
— А цю ти до церкви не водив, чи не так? Бо не маєш і пенні за душею, щоб заплатити священникові.
Волтер кашлянув у Вільяма за спиною, і коні нетерпляче поворушилися.
— Може, я дам вам грошей на харчі, — сказав він Будівникові, щоб подражнити.
— Я вдячно прийму їх, — мовив той, і Вільям побачив, що йому складно принижуватися.
— Я милостиню не подаю. Я куплю твою жінку.
Та відповіла йому сама.
— Я не продаюся, хлопчику.
Її зневага влучила точно в ціль, і Вільям розізлився. «Коли залишимося самі, я покажу тобі, що я чоловік, а не хлопчик», — подумав він і звернувся до Будівника:
— Я дам за неї фунт срібла[61].
— Вона не продається.
Вільямова хіть розпалилася ще більше. Він пропонував зголоднілому ціле багатство, а той відмовлявся, і це неймовірно розлютило Вільяма. Він сказав:
— Дурню, якщо не візьмеш гроші, я проштрикну тебе мечем і зляжуся з нею просто перед твоїми дітьми.
Будівник сунув руку під накидку. «Він має якусь зброю, — подумав Вільям. — До того ж кремезний чолов’яга й, попри те що худий, немов лезо, зможе люто битися, щоб захистити свою жінку». Жінка тим часом посунула свою накидку вбік і взялася за руків’я на диво великого кинджала, що висів у неї на паску. Старший хлопець також був доволі міцним і міг завдати чимало клопоту.
Волтер тихо, але переконливо сказав:
— Мілорде, в нас обмаль часу.
Вільям неохоче кивнув. Він мав доставити Ґілберта до маєтку Гамлеїв. Це було надто важливо, щоб відволікатися на бійку через жінку. Йому доведеться терпіти й далі.
Він подивився на п’ятьох голодних обірванців, готових на смерть битися проти двох дужих людей з мечами й на конях. Йому складно було це зрозуміти.
— Ну то дохніть з голоду, — кинув Вільям, штурхнув коня п’яткою, і за кілька хвилин подорожні зникли з очей.
II
Коли вони відійшли десь на милю[62] від місця, де зустріли Вільяма Гамлейського, Елена сказала:
— Можна трохи повільніше?
Том зрозумів, що задав шалений темп. Він злякався: якоїсь миті йому здалося, що їм з Альфредом доведеться битися з двома озброєними вершниками. Том не мав жодної зброї. Він сунув руку під накидку, щоб дістати свій молот, але потім з болем згадав, що кілька тижнів тому обміняв його на мішок вівса. Він не зрозумів уповні, чому Вільям відступив, але прагнув, щоб відстань між ними була якомога більшою — на випадок, якщо юний лорд раптом повернеться до своїх злих, ницих намірів.
Томові не вдалося знайти роботу ані в палаці єпископа Кінгзбриджського, ані деінде. Однак неподалік від Ширингу була каменярня, а там, на відміну від будівництва, взимку працювало не менше людей, ніж улітку. Зазвичай Томова робота була складнішою і краще оплачуваною, але йому вже давно було плювати на це. Він лише прагнув прогодувати родину. Власником ширингської каменярні був граф Варфоломій, а Томові розповіли, що графа можна знайти в замку, за кілька миль на захід від містечка.
61
Фунт срібла — еквівалент англосаксонського фунта, грошової одиниці в англосаксонській Англії, що дорівнювала 240 срібним пенсам.