— Зі своєї мами — усі малі з’являються зі своїх мам, — мовив Джек, досі спантеличений. — До чого тут батько?
Вони ще дужче зареготали. Річард аж підстрибував зі сміху й тицяв у Джека пальцем. Альфред сказав Алієні:
— Він ніц не знає — ми його в лісі знайшли.
Джекові щоки зашарілися від сорому. Він був такий радий поговорити з Алієною, але тепер вона вважає його йолопом, лісовим незнайком. Але найгіршим було те, що він не розумів, що такого сказав. Йому захотілося плакати, і зробилося ще гірше: хліб пристав йому до горлянки, і він не міг проковтнути його. Він подивився на Алієну, її миле обличчя, осяяне веселощами, і, не в силі цього витримати, жбурнув хліб на землю та пішов геть.
Джек ішов, не дивлячись навколо, аж поки дістався замкового муру, де видерся похилим укосом нагору. Він сидів, дивився перед собою та з ненавистю думав про Альфреда й Річарда та навіть про Марту й Алієну. «Принцеси безсердечні», — вирішив він.
Пролунали дзвони до утрені. Церковна служба була для нього ще однією загадкою. Ченці співали та зверталися до статуй, картин і навіть якихось невидимих створінь мовою, що не була ані англійською, ані французькою. Джекова мати старалася уникати служб, коли мала можливість. Поки мешканці замку йшли в каплицю, Джек перейшов через мур і сів з іншого боку, де ніхто не міг його побачити.
Замок оточували пласкі голі поля, а вдалині виднівся ліс. Двоє ранніх відвідувачів ішли дорогою до замку. У небі купчилися низькі сірі хмари. Джек подумав, що може засніжити.
Він побачив іще двох відвідувачів. Ці їхали верхи, швидко наближаючись до замку, й обігнали перших двох. Вони провели коней ступою через дерев’яний міст, що вів до вартівні. Усім чотирьом доведеться чекати закінчення утрені й лише потім залагоджувати справи, що привели їх сюди, адже всі, окрім вартових, були на службі.
Джек аж підстрибнув, коли почув голос зовсім поруч.
— Он ти де. — Це була його мати. Він розвернувся до неї, і вона одразу ж помітила, що син засмучений. — Що сталося?
Джек хотів, щоб вона його заспокоїла, але згнітив серце та спитав:
— Я мав батька?
— Так, — відповіла вона. — Кожен має батька.
Мати стала на коліна поруч із ним. Він відвернувся. То вона була винна в його приниженні, бо не сказала йому про батька.
— Що з ним сталося?
— Він помер.
— Коли я був малий?
— Ще до твого народження.
— Як він міг бути моїм батьком, якщо помер до того, як я народився?
— Діти ростуть із сімені. Сім’я з’являється із чоловічого прутня, який саджають у жіночу щілину. Потім у жінки в животі із сімені виростає дитина, а коли визріває — виходить назовні.
Джек якийсь час мовчав, усвідомлюючи те, що почув. Він підозрював, що це якось пов’язане з тим, що вони роблять уночі.
— Том посадить у тебе сім’я? — спитав він.
— Можливо.
— Тоді в тебе буде нова дитина.
Вона кивнула.
— Стане тобі братом. Тобі цього хотілося б?
— Мені байдуже, — сказав він. — Том уже забрав тебе в мене. Брат нічого не змінить.
Мати поклала руку йому на плечі й обійняла.
— Ніхто мене в тебе не забере, — промовила вона.
Його настрій трохи поліпшився.
Вони посиділи так, аж поки вона сказала:
— Тут холодно. Ходімо чекати сніданку біля вогню.
Джек кивнув. Вони підвелися, перелізли через мур і бігом спустилися на подвір’я. Чотирьох гостей ніде не було видно. Мабуть, вони пішли в каплицю.
Ідучи з матір’ю через міст на верхнє подвір’я, Джек спитав:
— Як звали мого батька?
— Так само, як і тебе, — Джеком, — відповіла вона. — Його називали Джек Шербур.
Хлопчик зрадів. Його звали так, як батька.
— Якщо я зустріну якогось іншого Джека, то казатиму, що мене звуть Джек Джексон[63].
— Можеш. Люди не завжди кличуть тебе так, як ти хочеш, але варто спробувати.
Джек кивнув. Тепер він почувався краще. Старався думати про себе як про Джека Джексона й тепер не так соромився. Він принаймні дізнався все про батьків і знав ім’я власного тата. Джек Шербур.
Вони наблизилися до вартівні верхнього подвір’я. Вартових там не було. Мати зупинилася й насупилась.
— У мене відчуття, наче відбувається щось дивне, — сказала вона.
Її голос звучав спокійно й рівно, але в ньому вчувалися нотки страху, і Джек також злякався. Його миттю охопило передчуття катастрофи.
Мати увійшла в маленьку вартівню. За мить Джек почув, як вона ахнула. Він увійшов за нею. Вона стояла приголомшена, приклавши руку до рота, і дивилася на підлогу.
Вартовий лежав на спині, розкинувши руки. Його горлянка була перерізана, поруч розлилася калюжа свіжої крові, і він безперечно був мертвий.