III
Вільям Гамлейський із батьком виїхали серед ночі в супроводі майже сотні лицарів і солдатів на конях, а мати їхала в ар’єргарді. Загін вершників зі смолоскипами й закритими від нічного холоду обличчями лякав мешканців селищ, через які нісся в напрямку Ерлскаслу. Коли він дістався перехрестя, було ще непроглядно темно. Воїни пустили коней ступою — щоб ті відпочили й щоб не здіймати зайвого шуму. Коли почало світати, вони сховались у лісі, що ріс за полями навколо замку графа Варфоломія.
Вільям не рахував бійців, яких бачив у замку, — і мати люто гнівалася через цей недогляд, хоча більшість із тих, кого він побачив, були вісниками, і ще невідомо скільки прибуло в замок після того, як він поїхав, тому будь-який підрахунок не міг дати точної цифри. Але то все одно було б краще за ніщо, як відзначив батько. Вільямові здавалося, що там було близько сорока людей, і якщо це число значно не змінилося з моменту його від’їзду, то перевага Гамлеїв була більш ніж двократною.
Звісно, цього все одно було замало для облоги замку. Але вони винайшли спосіб взяти його без облоги. Небезпека полягала в тому, що вартові побачать їхнє військо, і замок буде готовий до нападу задовго до того, як вони опиняться біля нього. Тож вони мусили знайти спосіб запобігти цьому — принаймні упродовж часу, що його потребувала кіннота, щоб покрити відстань до замку від лісової схованки.
Рішення, як завжди, знайшла мати.
— Треба відвернути їхню увагу, — сказала вона й почухала чиряк на підборідді. — Влаштувати паніку, через яку вони не помітять наступу, аж доки вже буде пізно. Щось на зразок пожежі.
Батько заперечив:
— Незнайомець, що прийде до замку влаштувати підпал, однаково приверне увагу.
— Це треба зробити потай, — сказав Вільям.
— Ну звісно ж, — нетерпляче зауважила мати. — Ти зробиш це, поки всі будуть у церкві.
— Я? — спитав Вільям.
Так він очолив маленький загін, що першим висунувся до замку.
Ранкове небо світлішало з болісною повільністю. Вільям не міг знайти собі місця від нетерпіння. Уночі мати з батьком дещо вдосконалили їхній задум, але однаково багато що могло піти не так: їх могли з якихось причин не пустити в замок, або поставитися до них з підозрою й завадити їм здійснити задумане, або викрити їх до того, як вони встигнуть щось зробити. Але навіть якщо задумане вдасться, далі буде битва, що стане для Вільяма першою. Людей будуть калічити й убивати, і він цілком міг опинитися серед тих, кому не пощастить. Усі його нутрощі скрутило він страху. Алієна також у замку, і вона неодмінно дізнається про його поразку. З іншого боку, якщо вони переможуть, вона також про це дізнається. Він уявив собі, як вдирається в її опочивальню із закривавленим мечем у руці. Тоді вона пошкодує, що глузувала з нього.
У замку пролунав дзвін до утрені.
Вільям кивнув, і двоє воїнів рушили пішки до замку. То були Реймонд і Рейнальф, суворі м’язисті парубки, на кілька років старші за нього. Вільям сам обрав їх: батько, який мав командувати головним штурмом, дав йому повну владу.
Вільям дивився, як Реймонд і Рейнальф бадьоро крокують через мерзлі поля. Вони ще не підійшли до замку, коли Вільям глянув на Волтера, штурхнув ногою коня, і вони удвох поскакали дорогою серед полів. Вартові на стінах бачили дві окремі групки людей — двох вершників і двох піших, — які із самого ранку поспішали в замок. Усе мало цілком мирний вигляд.
Вільям розрахував усе точно: вони з Волтером обігнали Реймонда та Рейнальфа за сто ярдів[64] від замку. На мосту вони спішилися. Вільямове серце несамовито стукало. Якщо він зараз напартачить, то всій справі край.
Браму боронили двоє вартових, але Вільям з острахом чекав, що натрапить на засідку, на нього накинеться десяток бійців і порубає на шматки. Вартові були насторожі, але не надто хвилювалися. На них не було обладунку, а от Вільям з Волтером мали під плащами кольчуги.
Вільямові здавалося, що всі його нутрощі стали рідкими. Він не міг навіть ковтнути. Один із них упізнав його.
— Вітаю, лорде Вільяме, — весело сказав він. — Знову приїхали женихатись?
Вільям слабким голосом промовив: «О Господи», а потім ударив вартового кинджалом у живіт — знизу вгору, під грудину, щоб дістати серце.
Той ахнув, обвис і розтулив рота, немов хотів закричати. Шум міг усе зіпсувати. Вільям у паніці висмикнув кинджал і всадив його бідоласі просто в рота, аж до горлянки. Замість крику з рота вартового ринула кров, а його очі заплющилися. Вільям витягнув кинджал, і чоловік упав на долівку.