Коли я приїхав до «Цирку», якогось старого виносили з дверей до карети швидкої. «Що трапилось?» запитав я в паркувальника.
«Точно не знаю.» відповів він. «Кажуть серцевий напад. Але я помітив, що в нього вся потилиця пошматована.» Він сів у Кита і видав мені квитанцію. «Зберегти ваш напій?» запитав він, тримаючи велику склянку текіли, що стояла на сидінні. «Я можу поставити її в холодильник, якщо бажаєте.» Я кивнув. Тут вже знали мої звички. Я бував у цьому місці настільки часто, з Брюсом та іншими, що паркувальники вже знали моє ім’я, хоча я ніколи й нікому не казав його і ніхто в мене його не питав. Думаю, вони просто обшукали бардачок і знайшли там записник з моїм ім’ям.
Як виявилось, я просто не помітив, що все ще носив бейдж з Конференції Окружних Прокурорів. Він висів у петельці мого різнокольорового піджака, але я прросто забув про нього і не помічав його. Безсумнівно, всі вони сприймали мене за супер дивного агента під прикриттям… чи може й ні; можливо їм просто було смішно з того, що був якийсь небезпечний бандюк, достатньо божевльний для того, щоб виставляти себе копом і при тому кататись по Вегасу в білому кадилаку зі склянкою міцного пійла в руці. В місті, де всі видаються не тими, ким є насправді, немає нічого небезпечного в тому, щоб поводитись як король фріків. Наглядачі мудро кивнуть одне одному головами і скажуть щось про «дурні низькопробні приколи.» Іншою стороною цієї монети є синдром під назвою «Чорт забирай! Хто це такий?». Він притаманний таким людям, як швейцари та адміністратори, котрі вважають, що будь-хто, хто поводиться божевільно, але дає великі чайові, має бути важливою персоною - це означає, що з ними треба поводитись ввічливо і завжди усміхатись.
Але коли ти під мескаліном, нічого не має значення. Просто тиняєшся навкруги, робиш усе, що здається правильним і на цьому все. У Вегасі так багато фріків від природи, котрі прибабахані з самого народження, що наркотики не становлять жодної проблеми ні для кого, хіба що для копів та героїнових синдикатів. Психоделіки не підходять для міста, де можна зайти до казино в будь-яку пору дня чи ночі і побачити розп’яття горили на палаючому неоновому хресті, котрий раптово перетворюється на вогненне колесо, що розкручує тварюку над натовпом.
Брюс був у барі, проте не було видно жодних ознак мавпи. «Де вона?» запитав я. «Я готовий виписати чек. Хочу забрати ту падлюку з собою на літак. Я вже замовив два місця в першому класі – на ім’я Р. Дюка та його сина.»
«Взяти її з собою в літак?»
«Так,» відповів я. «Думаєш вони матимуть щось проти? Звернуть увагу на фізичну неповноцінність мого сина?» Він стиснув плечима. «Забудь,» сказав він. «Мавпу забрали звідси. Вона напала на старого в барі. Той придурок почав сперечатись з барменом про те ’чи варто впускати тварин до бару’ і в той час мавпа почала кричати, та так голосно, що він запустив у неї бокалом пива, від чого вона просто оскаженіла, буквально злетіла зі свого стільця і зірвала старому великий шмат шкіри з голови… бармену довелось викликати швидку, а потім приїхали копи й забрали її.»
«Хай йому грець,» сказав я. «Яка сума застави? Я хочу ту мавпу.»
«Заспокойся,» сказав він. «Краще тримайся подалі від в’язниці. Вони тільки й чекають, щоб одягти на тебе наручники. Забудь про мавпу. Вона тобі не потрібна.» Я трохи подумав і вирішив, що він таки правий. Не було жодного сенсу в тому, щоб губити себе заради якоїсь мавпи, котрої я навіть ніколи не бачив. Все, що я знав напевно, це те, що вона б упилася зубами в мою потилицю, коли б тільки побачила мене. Їй потрібен був час, щоб відійти від шоку, а я не міг дозволити собі чекати. «Коли ти їдеш?» запитав Брюс.
«Якомога швидше,» відповів я. «Більше нема сенсу тинятися цим містом. У мене є все, що мені потрібно. Я знайшов те, що шукав.» Він здивувався. «Ти знайшов Американську мрію?» спитав він. «В цьому місті?» Я кивнув. «Ми сидимо прямо на головному нерві,» сказав я. «Пам’ятаєш, що менеджер розповідав нам про власника цього закладу? Як в дитинстві він мріяв утекти з мандрівним цирком?» Брюс замовив ще два пива. Він поглянув на казино, потім стиснув плечима. «Так, я розмуію, до чого ти хилиш,» сказав він. «Зараз у цього виродка є власний цирк і дозвіл грабувати.» Він кивнув. «Ти правий – він є прототипом.»
«Саме так,» відповів я. «Своїм відношенням до справи він вилитий Гораціо Алгер. Я намагався пояснити одній жінці, що я цілком згоден з усім, за що він виступає, але вона сказала, що якби я знав, що для мене справді добре, то поїхав би геть із цього міста і не турбував Боса. ’’Він дуже не любить репортерів,’’ сказала вона мені, ’’не думай, що я залякую тебе, просто якби я була на твоєму місці, то саме так і вчинила б…’’» Брюс кивнув. Бос платив йому тисячу баксів на тиждень за два нічні виступи у Леопардовій Залі плюс ще дві штуки на групу. Босу було абсолютно до сраки які пісні вони грали, головне, щоб було ритмічно й голосно, щоб заманювати людей до бару.