Выбрать главу

Гарна дівчина Олеся, така повна, миловида, — а я дивився на діда. Зроду такого не бачив: біле волосся, густе, як ліс, прикривало йому високе чоло, брови насунулись на самі очі, а широка борода аж до пояса доходила. Отак узяв би пензель та й списав вам Сатурна.

— Відкіль, старий? — спитав я діда, сідаючи біля його.

— Хто його зна? — обізвалась хазяйка. — Увесь свій вік вештається по світу… Жив колись за Берекою, та давно ж: теперечки вже забув і свій хутір, і свою хату.

— Ні, не забув, — обізвався дід, — не забув!..

— Куди ж тепер ідеш? — спитав я діда.

— У Павлоград.

— Що ж там будеш робить, співати чи що?

— Та ні, кажу вам, — перехопила хазяйка, — він тепер не співа, він тільки розказує!

— Що ж він розказує?

— Що з ним діялось на світі, як козаки бились з ляхами, з татарами, про відьом, про чортів!.. Він увесь світ виходив: був у Чорноморії, у Глухові, за Київом був… А чи не наставить вам самовару?

— Настав, паніматочко.

— От і добре! Старенького напоїте гарячим, то він вам за те що-небудь розкаже.

— Чи довго вже волочишся по світу? — спитав я дідугана, як ми зостались одні.

— Довго, дуже довго, — одказав старий, важко зітхнувши, — я ще оженився у очаківську зиму. Ми тоді жили на запорозьких землях вольними козаками. Як же зруйнували кіш, то наш посьолок з землями достався якомусь пану. Не схотів я зоставаться панським, запріг коня, узяв жінку з дітьми — дівчину по восьмому годку і хлопчика-годовичка — та й помандрували у Чорноморію. Од Тора довелось простувати степом, як морем, — ні хуторця, ні землянки. Той рік була засуха, і якого лиха ми не одвідали: кінь без паші і водопою здох — і ми пішли пішки; що було з нами запасу — поїли, тільки й живились корінням. Не пройшли й десяти днів, як поховали дочку й сина, а там з нудьги та голоду занедужала й жінка: я ніс її на своїх руках, поки не оддала душі Богу… По Чорноморії я вештався тридцять п’ять літ; бився з черкесом, плавав на Чорному морю; а там потягло мене знов у рідну сторону: схотілось ще побачить батьківську хату і поклониться батьківській і матчиній могилі. Прийшов — й не пізнав нашого хутора: де була наша хата, там розкинувся панський сад; а де було кладовище, там стояв шинок. Вийшов я на вигон, глянув на слободу і округи, згадав молодий вік, батька, матір, жінку, дітей — заплакав та й пішов собі світ за очима. От уже тридцять літ, як тут вештаюсь, а три-тридцять, як живу, — а, бреше вона, батьківської хати не забув. Було як заспіваю, то мені здавалось, що я сиджу біля своєї хати і мене слухають батько, мати, жінка й діти!..

Небагато слів ув оповіданні діда, а скільки ж то лиха!.. І не хотів він розжалобить мене, а глибоко уразив серце, важко засмутив душу. Довгу низку лиха нанизала йому злая доля!

Хазяйка не дала мені з старим добре й розговориться — принесла чашки і знов заторохтіла: то про Троїцький ярмарок, то які панночки повиходили заміж, які ще позоставались, налічила з десяток померших і присікалась до діда, чом він не розказує.

— Як же мені розказувати, — сердито обізвався дід, — коли не даєте й рота роззявить: скрегочете, мов сорока на вербі!..

— Мовчатиму, їй же Богу, мовчатиму, — перебила ­хазяйка, — тільки розкажіть, будьте ласкаві, про закоханого чорта.

— Добре, добре, розкажу, — чом не розказать?

Дід з великим смаком пив чай, заїдаючи харківськими бубликами, а там, як вихилив ще дві чашки з ромом, то аж помолодшав.

— От тепер, — каже, — якось сили добув; здається, якби була бандура, то ще б і заспівав!..

ІV

Старий підняв голову і ще твердим голосом так почав:

— Дід мій був запорожець. Де йому на віку не довелось бувати, чого не бачити! Удався він високий, здоровий та ще в додаток був і великий характерник: знався з відьмами, з чортами, нічого на світі не боявсь — правдивий був запорожець! Уже немолодим прийшов він на Береку, одруживсь і збудував собі хату. Жив він трохи не сто год і до смерті добре чув, бачив, а деколи сяде на коня і охляп поїде у Харків. Ото ж під старість у довгий зимній вечор як стане оповідать, що з ним діялось, то і смієшся й плачеш, а часом і чуприна полізе догори. Ось як він розказував про того закоханого чорта.

Раз у схватці з татарами убили під дідом коня. Жаль йому того коня, як рідного брата: одно — надежний був, а друге — такого не знайти і на Запорожжі. От дід і пішов у слободи пошукать лицарського коня. Тоді не так, як тепер: скрізь була пустиня — і діду довелось простувать по степах навмання, питаючи дороги то у сонця, то у звізд. Через кілька днів дід трохи притомивсь, вже й торба з запасом стулилась: останній сухар доїв. Зблизившись ік Донцю, де починаються пущі, дід зайшов у таку гущину, що не продереться: морське дерево так і хвиська, а тут і ніч насунулась. Сів він собі під кущем підождати, поки зійде місяць, та й задрімав. Аж чує крізь сон — неначе хто його тягне; прокинувся, дивиться — повний місяць уже височенько, і вітру нема, а дерева так і гнуться усе в одну сторону, і його самого неначе яка невідома сила туди ж тягне. Став приглядуваться — аж недалечко стоїть високий козак у кармазиновім жупані, в чорних оксамитових штанях і жовтих чоботях… такий з нього чуприндир, що кращого не знайти і у коші! Стоїть проти місяця і руками розмахує, неначе кого до себе манить; і як махне рукою, то аж дерево до його нахи­ляється і мого діда неначе хто у потилицю штовха. «Що воно за біс, — подумав дід, — чи не характерник…» Хотів вже був до його обізваться, коли чує — щось гепнуло за деревами та так іскрами кругом і обсипало. Дивиться — із-за кущів вийшла височенька дівчина, що кращої і у сні не побачиш. Несміливо підійшла вона до козака, згорнувши на грудях руки.