Весь жовтень я ходила сама не своя. В телефончику було порожньо — напевне я все-таки зітерла і пам’ятки і диктофонні записи. Але я почала боятися своєї іграшки. Днями не виймала з сумочки, не перезаряджала, але він все одно бадьоро блимав індикатором. Дзвінки він приймав і відправляв, аж поки я не згадала, що в ньому немає SIM — карти… Переборовши спокусу викинути мобілочку з вікна, я дала її подивитись своєму приятелю-стоматологу. На моє здивування, там опинилася картка з мого колишнього телефону, хоча я могла присягнути, що її туди не вставляла. Я трохи заспокоїлась — зрештою могла й забути…
30-го жовтня я вийшла у перерву подихати свіжим повітрям, а коли повернулась, то віднайшла на столі баночку з французьким кремом «L’Oreal» для нормальної шкіри. Людки на той час у кабінеті не було, рівно як і Неоніли Григорівни, а Настя могла лише сказати, що це рекламний зразок, який залишив для мене «какой-то обкурєний хакєр». Коли я спитала, чому комівояжер здався їй схожим на хакера, Настя хмикнула і відповіла, що якось зустрічалася з дурнем, звихнутим на комп’ютерах, і з того часу їхню братію нюхом чує. Я хотіла тут-таки викинути крем, але чомусь полізла за мобілкою і півгодини гралася нею, а коли прийшла додому, то баночка мирно спочивала на дні моєї сумочки.
Я поблідла, схудла і жахалася кожного шереху. Спала лише при світлі. На роботі робила помилку за помилкою. Людка заявила, що мене зурочено.
— Я знаю одного екстрасенса, — сказала вона таємниче, — він язичник і лікує замовляннями…
— Може тобі краще сходити до церкви? — порадила Неоніла Григорівна.
До церкви я сходила і чесно відстояла всю відправу. Ніякого полегшення мені це не принесло. До екстрасенса йти було страшнувато, але Людка запропонувала віднести йому мою фотографію. Наступного дня вона викликала мене до коридору і зашепотіла:
— Той чоловік сказав, що ти попала добряче… Тобі треба зараз же до нього йти, бо надходить Велика Ніч, а тоді тобі вже нічого не допоможе!
- І скільки він бере…за допомогу? — хмикнула я, — стільки ж скільки баба Марфа з газетної реклами, чи трохи більше?
— Гаразд, — посмутніла Людка, — він так і сказав, що ти не повіриш… На Заході Хеллоуін святкують в ніч 30-го жовтня, але справжня Ніч Самайн, Ніч Великої Тьми — з 6-го на 7-ме листопада. Тобто — сьогодні… Тобі треба бойову мантру читати не перестаючи… Або… Слухай, дай-но свою мобілку!
Я не без побоювань вручила їй LG. Людка залізла в «установки», знайшла розділ «привітання» і швидко настукала щось на клавіатурі.
— Для чогось же існує автоматика, — сказала вже бадьоріше, — ти її завжди з собою носиш, от вона і буде повторюватись, мантра, доки не виповниться належна кількість.
Ввечері я знову спіймала себе на тому, що граюся мобільником. Потім встала, дістала з шафи ділового костюма в якому кілька разів відвідувала оперативні наради замість Неоніли Григорівни, одяглася і дістала з сумочки баночку з кремом.
«Маргарита робила це голою», — майнув туманний спогад з колись прочитаного класика.
Але роздягатися не довелося. Лице приємно защипало, шкіра стала гладенькою, а зморшки розгладились. Такою я почала собі подобатись. Повісила на шию мобілку, що заспокійливо підморгувала червоним оком, і зовсім не злякалася, коли мені в ноги нахабно ткнувся мій таки пиловсмоктувач «Самсунг», схожий на великого жовто — чорного джмеля.
Вітер засвистів мені у вухах. Вогні міста злилися у сяючі смуги. «Самсунг» прибавив швидкості. Ну, звісно ж! Прилетіти на шабаш на мітлі в наші часи напевне все одно, що приїхати в елітарний клуб на «Запорожці».
Я неслась у східному напрямку. Зрідка внизу блимали вогники, або блискала на хвилю якась водяна смужка. Потім піді мною промайнули якісь споруди, схожі на єгипетські піраміди в мініатюрі. Терикони… То це — Донбас? Так швидко? Внизу блиснули сріблясті цистерни нафтосховищ, потім — вогні якогось міста. Смужка ріки внизу перетворилася на смугу. Річка-невеличка, куди їй до нашої Ріки… Я летіла понад берегом, аж поки «Самсунг» не знизився над місцем, де в річку впадала ще одна, менша річечка. Над річечкою височіла круча, на якій ми благополучно й приземлились.
Я озирнулась. Просто переді мною, за лісочком, відблискував вогнями якийсь промисловий монстр, що націлився в небо численними трубами. Місто, над яким я знижалась, лишилося збоку. Я лишила свого «джмеля» і рушила на невиразний гомін людських голосів.
На цьому лисуватому горбі зібралося ціле світське товариство. Чоловіки в дорогих костюмах, жінки у вечірніх сукнях… Я захвилювалася за своє вбрання, але тут-таки наштовхнулась на гарненьку мулатку в строгому діловому костюмі сріблястого кольору і трохи заспокоїлась.