— Ета шо, тіпа — пабєдітєлі с Євровідєнія? Я жє сказал — даставіть Руслану! Чєво? Асобая защіта? Блін, марока с етімі любімчікамі Древніх… Давайтє шо-то рєгіональноє, а етіх — вон!
На місце співаків у масках звалилася звідкись зверху баба з явно штучними грудьми і кривими чоловічими ногами, що виглядали з-під міні — спідниці. Не розгубившись перед високими гостями, баба затрясла грудьми і заголосила:
— Харашо! Всьо будєт харашо! Я ето знаю!
Господи, це ж треба так очманіти, щоб не пізнати одразу Вєрку Сердючку… Головуючий кілька хвилин слухав її репетування, тоді плюнув:
— Во, блін, і тут трансвестіти… Я же сказал — рєгіональноє… Автентічноє, ви, уроди! Бистро!
Після кількахвилинної паузи перед кріслом головуючого поставили літню, але ще вродливу жінку у вишиванці. Вона, здається, спала стоячи. Здоровило, схожий на охоронця, штовхнув її в спину і тоді жінка заговорила гарним глибоким голосом:
— Коли роздавав Бог талан усім народам, дав він німцям — дисципліну і порядок, французам — елегантність та красу, росіянам — владність, євреям — здібності до торгівлі…
Спляча пані довго перебирала всі народи Європи, аж я навіть трохи задрімала…
— …і ось, коли всі пішли, — продовжувала жінка, — побачив Бог у куточку дитинку — Україну, що скромна була, тиха й покірлива, і про талан просити не насмілилась… «Що ж мені робити, — зітхнув Господь, — увесь талан розібрали вже інші народи… Нагороджу я тебе вмінням співати…»
— Палєзная сказка, — задоволено мовив хазяїн шабашу, — і нєчєго зєвать, гаспада… Табачніка і прочіх дома слушать будєтє… Ну, а тєпєрь — пускай пайот!
Але жінка раптом розплющила очі, зойкнула і впала у траву. Тіло її на очах стало прозорим, а потім зникло зовсім.
— Роззяви! — рявкнув хазяїн — нє удєржалі! А ну, падать сюда свєжатінку! Кто абєщал даставіть? Z?
І тут мене схопили двоє здоровенних охоронців і поволокли до столу.
— Пєть умєєш? — спросив хазяїн.
Я лише ротом зіпала… Жодної пісні я не знала повністю, окрім, хіба що «Несе Галя воду», але зараз нездатна була видушити й звуку.
Хазяїн незадоволено хмикнув і коротко кинув:
— К столу!
Звідкись взялася величезна таріль, і за хвилину я вже лежала на тій тарелі, а довкола столу розсідались гості. Наді мною став мій шеф і коханець, від якого добре тягнуло коньяком… Що, він теж тут? Але ж люди добрі, мене ж зараз просто…
— Зжеруть…, - пробубонів шеф, — а ти, дурепа, думала — тебе запросили на бал? Такі, як ти — для нас харч! І тільки…
Він підняв обома руками ніж з хвилястим лезом. Я спостерігала все це, нездатна поворухнутись. Ніж опустився і потрапив… просто в мобілку. З телефона раптом вилетіла яскрава блакитна блискавка. Шефа відкинуло назад, він загорлав і схопився за живіт. Обличчя гостей за столом корчилися, вигиналися, перетворювалися на собачі морди… Хазяїн шабашу, підібравши поли, рвонув до тернового куща, як мафіозі в американському бойовику — до останнього вертольота. На цьому в очах мені потемніло, і я відключилася.
Отямилась я в лікарні… Швидку викликала сусідка по блоку, почувши в моїй кімнаті крик і гуркіт. Я лежала на підлозі, серед скалок посуду і решток мобілки. Лікарі вирішили, що це — мікроінсульт. Я й сама рада була б в це повірити.
Добросерда Людка єдина з колег забігала до мене. Вона ж викликала мою маму. Та плакала і умовляла мене повернутися додому.
- І роботу тобі найдемо, і чоловіка… Живуть же люди… На біса тобі оце Z! Скоро сорок — а ти все в гуртожитку… Квартиру не купити — ціни он які… Заміж — за кого? Всі порядні мужики твого віку давно жонаті… А вдома у мене є один на приміті… На батьковому заводі робить… Вдівець… І без дітей… Поїхали додому, доцю…
Я кивала, обіцяла подумати, хоча знала, що не повернуся. Це була б повна поразка. Крах…
З лікарні я виписалась після Нового Року. Прибралася у своїй кімнатці. Під килимом знайшла темно-вишневу пластмасову скалочку і вимела її геть. З огидою, наче таргана.
Наступного дня вийшла на роботу. У перерві спитала в Людки:
— Слухай, а що за мантру ти мені тоді написала в телефоні?
— А, — згадала Людка, — бойову Перунову мантру… «Слава Перуну, Богу прі і боріння». Всю лиху силу випалює напріч…Тільки бачиш — не помогло… Ти все одно захворіла. Той екстрасенс як у воду дивився.
— Ага, — сказала я, — а чого я не бачила сьогодні шефа? Жодного разу не зайшов…
Людка вагалася між бажанням розповісти і страхом мене розхвилювати.