За кілька років перед тим, навчаючись іще в коледжі, я витратила всі заощадження на новісінький мотоцикл «Ямага FZR600». Я замінила глушник на вихлопну систему «Йошимура» з вуглетканини, яка повсякчас створювала відчуття, ніби я лечу на реактивному літаку. Цей мотоцикл був для мене, наче дитина, але, поки я працювала в Японії, мала тримати його на складі. Я розуміла, що треба ухвалювати розумні рішення, тож твердо постановила продати мотоцикл, щоб заплатити за ліцензію. Моє серце розкраялося, хоч то була тільки одна жертва з багатьох заради досягнення своїх мрій. Я твердо вірила: вона того варта.
Наприкінці вересня 2001 року я записалася на курс пілотів-аматорів у Джорджтауні (штат Техас), що за тридцять хвилин від Остіна, і, коли уряд знову відкрив авіашколи по всій країні, почала навчання. Моя цивільна авіаційна підготовка проходила, мов ураган: я вчилася вдень і вночі, проводила в літаку максимально можливу кількість часу. Зрештою я здобула ліцензію за два з половиною тижні, побивши рекорд школи. Приблизно через три дні після початку підготовки для мене настав час самостійно летіти по маршруту. «По маршруту» означало, що ви приземляєтеся не в тому аеропорту, з якого злітали. Для пілота-початківця це дуже серйозно.
Я була готова. Я планувала вилетіти з Джорджтауна, попрямувати до Вейко, потім до Колледж-Стейшена (Техаський університет А&М) і повернутися назад у Джорджтаун. На цьому етапі, на третій день навчання, я дуже мало знала про польоти. Фактично мені було відомо, що треба брати до уваги напрям вітру, аби скеровувати літак, і що для того, щоб дістатися кінцевого пункту, слід якийсь час тримати певний напрям. Ось і все. Я майже нічого не знала про інші інструменти навігації. Я не літала наосліп, але пам’ятаю, як раділа й водночас боялася за себе, бо була майже зовсім необізнана.
Перед вильотом я все перевірила і злетіла з маленького аеродрому в Джорджтауні (штат Техас). Я скоріше була збуджена, ніж знервована: нарешті я самостійно піднімаюся в повітря! Я роками мріяла про цю мить.
Частину шляху, що лежала між Джорджтауном і Вейко, я пролетіла без інцидентів. Згідно з інструкцією, я зв’язалася з Г’юстоном, і контролер роздратовано відповів, що вони мене бачили. Я знала, що повітряний простір Г’юстона — це щось скажене, тож мені було трохи ніяково, що я їх потривожила. Але на відтинку шляху від Вейко до Колледж-Стейшена погода почала погіршуватися. Хмари спускалися нижче й нижче, і мій маршрут теж, бо я ще не мала права літати в хмарах. Однак мені думалося, що все буде гаразд, адже я педантично коригувала курс залежно від вітру й лишалася на маршруті. А потім Національна гвардія ледве не посадила мене на землю.
На півдорозі до Колледж-Стейшена я щось помітила краєчком ока. Коли повернулася подивитися, що відбувається, раптом з’явилися два вертольоти «Чорних яструбів», прилаштувавшись справа і зліва від мене. Г’юстон поінформував по радіо, що я прямую просто до Техаського університету А&М, а там сьогодні футбол. Після одинадцятого вересня літальним апаратам заборонили наближатися до великих скупчень людей. Я мусила негайно скоригувати курс.
Серце в мене страшенно калатало, проте я підкорилась і швидко зрозуміла, що скоро зійду з курсу. Треба буде коригувати маршрут, а я не зможу цього зробити, бо лечу сама, дуже близько до землі, у складних погодних умовах, маючи за плечима лише вісім годин польотів. Я розвернулася, помахала гелікоптерам і швидко обдумала можливі варіанти. Мені, певно, годилося летіти назад до Вейко, але я вже була на півдорозі до Колледж-Стейшена, тож могло не вистачити пального. Та й погода гіршала. На це теж слід було зважити.
Подумки я квапливо, методом наукового тику прорахувала маршрут, який досить далеко обходитиме стадіон. Потім неохоче викликала по радіо диспетчерів Г’юстона.
— Так, Сессна, сім-шість, листопад… Говоріть, — сказав диспетчер, зітхаючи.
— Г’юстон, сім-шість, листопад… ем… Візьміть до уваги… Ну… Я пілот-учень, уперше самостійно лечу по маршруту, і та корекція збила мене з курсу. Погода гіршає, я тепер не певна на сто відсотків, що знайду Колледж-Стейшен.
На щастя, старший майстер-сержант Мак-Кейб пояснив мені, що просити про допомогу — ознака сильної людини. Я запам’ятала: визнати, що тобі щось не під силу, — це добре.
У напруженій тиші, що запала по моїх словах, можна було відчути, як змістилися пріоритети в Г’юстонській диспетчерській: для диспетчера, який щойно дратувався через мене, я раптом стала найважливішим об’єктом.
— Кхм, вас зрозумів, Сессна, сім-шість, листопад. Надішліть сигнал один-два-сім-шість і сигнал розпізнавання.
Це був спосіб знайти мене на радарі. Я клацнула перемикачем і блимнула на екрані диспетчера; він підтвердив, що бачить, де я.
— Гаразд, Сессна, візьміть лівіше на п’ять градусів і прямуйте по один-три-нуль. Зв’яжіться зі мною через п’ятнадцять хвилин. Я дам свіжу інформацію щодо погоди.
Заспокоєна тим, що хтось може вказати мені напрям, я видихнула, хоч і не знала, що весь цей час тамувала дух. Я просто розслаблюся й дотримуватимуся його вказівок, а через п’ятнадцять хвилин зв’яжуся з ним і сподіватимуся на краще.
Одначе не так сталося, як гадалося.
— СЕССНА, СІМ-ШІСТЬ, ЛИСТОПАД, Г’ЮСТОН… ВИ ТАМ? — нетиповий, майже панічний тон диспетчера до смерті налякав мене й вивів з короткочасного розслаблення.
— Так! Г’юстон, Сессна, сім-шість, листопад… Чую вас добре.
— Сессна, ви зникли з мого радара… — зітхнув диспетчер. — Мабуть, ваш передавач несправний. Наберіть знову код і надішліть сигнал розпізнавання.
Але всі наші спроби розв’язати проблему не допомогли: передавач так і не працював стабільно. Ми обоє поволі почали розуміти ситуацію. Я зникла з його радара й могла покластися тільки на себе.
— Що ви бачите довкола? — спитав він.
— Ну, я бозна-де… Корів?
Він реготнув.
— Іще щось?
— Я лечу так низько, що вже скоро читатиму дороговкази, але поки ще ні. Більше нічого не бачу.
Я глибоко вдихнула. Я впораюсь. Я знала, що впораюсь.
— Зі мною буде все гаразд, — запевнила я його. — Я знаю, що можу все знайти. І певна, що невдовзі побачу місто.
Диспетчер безсило відповів:
— Ну, ви йшли хорошим курсом, коли я востаннє бачив вас на радарі. Тримайтеся. Я зателефоную на аеродром і скажу, щоб виглядали вас. Хай щастить.
Скажу вам під секретом: слова «хай щастить» — останнє, що хочеться почути від авіадиспетчера. У такій справі це взагалі ні до чого.
Я цілковито належала сама собі. Я перехопила штурвал і зосереджено насупила брови. У такі моменти страх ніколи не був для мене частиною рівняння. Навпаки, з якоїсь причини мій фокус звужується, стає наче точка лазерної указки. І тільки після інциденту я дозволяю собі цей адреналіновий потік страху. Того дня, тієї миті й у тому літальному апараті я вперше опинилася в ситуації, коли треба було так зосередитися. На кону стояли життя і смерть.
Кожний помітний наземний орієнтир я звіряла з картою, що лежала поруч, і рівно дихала, а хмари спускалися нижче й нижче. Я шукала способів посадити літальний апарат, коли в мене закінчиться пальне, але, на жаль, лише після двох днів інструктажу я ще не знала, як користуватися всяким навігаційним приладдям, що опинилося в моєму розпорядженні. Однак приблизно через двадцять хвилин я нарешті помітила аеродромний маяк крізь імлу чимраз нижчих хмар. Це було найпрекрасніше видовище, яке я бачила в житті.
Я полегшено відітхнула і попросила по радіо дозволу на посадку. І тільки тоді, коли шасі мого літака торкнулися посадкової смуги, я дозволила собі відчути всю вагу нещодавніх подій. Я зупинилася й попросила заправити літак. Потім вилізла з нього, впала коліньми на цемент і почала сміятися та цілувати землю. Буде що розповісти інструкторові, коли говоритиму з ним.
Раптом я відчула страшенний голод, тож вирішила перекусити. Це був найсмачніший клаб-сандвіч з усіх, що я їла в житті. Потім я зателефонувала в школу й переповіла історію інструкторові.
— Найми авто і вертайся сюди, — сказав він.
Інструктор запевнив, що завтра приїде по літак. Але щось у мені заворушилося. Я хотіла закінчити почате.