Моє захоплення Кеном поширювалося не лише на його графік тренувань, а й на спеціально вигадану ним дієту, в основі якої були переважно рідини і яка мала сприяти накачуванню м’язів. Він приходив на тренування з дволітровою пляшкою, наповненою густою драглистою сумішшю меляси й молока з додаванням різних вітамінів і закваски. Я спробував наколотити такого самого, не надавши, однак, значення тому факту, що за достатньої кількості часу закваска спричиняє бродіння цукру. Витягнувши пляшку зі спортивної сумки, я побачив, що вона зловісно надулася: очевидно, суміш забродила. Я додав туди закваску за кілька годин до тренування, тоді як Кен (як він потім мені розповів) вбризкував її просто перед приходом до спортзали. Пляшка була під тиском, і я трохи перелякався, почуваючись так, немовби у моїй власності раптово опинилася бомба. Я гадав, якщо дуже повільно відкручу кришку, то відбудеться м’яке поступове зниження тиску, та варто було мені ледь ослабити її, як пляшка зірвалася; і всі ці майже два літри липкої, чорної (а тепер ще й злегка алкогольної) гидоти гейзером вистрілили в повітря, забризкавши всю залу. Спершу пролунав сміх, потім — вибух люті, і мені суворо заборонили будь-коли приносити до зали щось, окрім води.
Центральний осередок Молодіжної християнської організації у Сан-Франциско мав особливо гарні умови для занять важкою атлетикою. Коли я вперше туди потрапив, мою увагу одразу ж привернула штанга для виваги лежачи, навантажена приблизно 180 кілограмами. У «Маккабі» жоден атлет не міг лежачи виважити стільки, а озирнувшись довкола, я і там не помітив нікого, хто орієнтувався б на таку вагу. Нікого, аж поки до зали, накульгуючи, не ввалився широченний коротун із неосяжним обхватом грудної клітки, справжня світловолоса горила (він був дещо клишоногим). Цей чолов’яга ліг на лаву і лише для розминки з десяток разів виважив цю штангу. Для наступних підходів він додавав вагу, зрештою довівши її майже до 230 кілограмів. Я мав із собою «Полароїд», тож сфотографував його, доки він відпочивав між підходами. Пізніше я завів із ним розмову — він виявився дуже привітним. Чоловік розповів, що його звати Карл Норберг, він швед. Усе життя — а тепер йому сімдесят — працював портовим вантажником. Така феноменальна сила розвинулася в нього без спеціальних тренувань — він вправлявся лише у підніманні ящиків і барил на пристанях, часто по одному на кожному плечі, причому жодна «нормальна» людина не могла навіть відірвати їх від землі.
Приклад Карла надихнув мене, і я поставив собі за мету також піднімати більшу вагу, працюючи над удосконаленням вправи, що в мене вже досить непогано виходила, — присідання. Наполегливо, навіть одержимо, тренуючись у невеликій залі в Сан-Рафаелі, я досяг виконання п’яти підходів по п’ять разів із вагою у 250 кілограмів кожного п’ятого дня. Мені подобалася така симетричність, що дещо веселила інших атлетів у залі: «Сакс і його п’ятірка». Я навіть не думав, що це настільки хороший результат, аж поки один із важкоатлетів не спонукав мене спробувати свої сили у побитті рекорду з присідань у Каліфорнії. Я здійснив цю спробу, навіть не вірячи у свої сили, і, на мою величезну радість, зміг установити новий рекорд — присід із 272-кілограмовою штангою на плечах. Це мало послужити мені перепусткою у світ силових триборств — у цих колах рекорд із важкої атлетики прирівнюють до публікації статті чи видання книги в науковій сфері.
Навесні 1962 року інтернатура у Маунт-Зіоні добігала кінця, а резидентура у Каліфорнійському університеті мала розпочатися першого липня. Проте спершу я мав навідатися до Лондона, бо вже два роки не бачився з батьками, до того ж мама нещодавно зламала стегно, тож я був радий побути з нею невдовзі після операції. Цю травму, операцію і подальші болісні реабілітаційні тижні вона переносила надзвичайно стійко й рішуче планувала відновити прийом пацієнтів, щойно позбавиться від милиць.