Колін підтримував зв’язок із Ленні і сповістив їй, що я «проводжу махінації» з рукописом і з Нью-Йорка бомбардую його примітками. Це спонукало тітоньку до суворого листа: «Не смій, не смій, не смій більше чіпати текст чи додавати примітки!».
Колін зауважив: «Усі примітки чудові, проте їхній сумарний обсяг мало не втричі перевищує обсяг самої книги. Вони просто поглинуть її». За його словами, я міг лишити тільки десяток із них.
«Добре, — відповів я. — Тільки їх оберете ви».
Але він заперечив (слушно): «Ні, обирати будете ви, тому що інакше мій вибір вам не сподобається, і ви будете сердитися».
Отже, перше видання налічувало лише десяток приміток. Ленні з Коліном врятували «Пробудження» від мого прагнення до надмірності.
Я був у захваті, коли на початку 1973 року побачив коректурні гранки «Пробуджень». Кілька місяців по тому були готові пробні відбитки сторінок, проте Колін їх мені навіть не надсилав, побоюючись, що я вхоплюся за можливість внести незліченну кількість змін і доповнень, як це зробив на попередньому етапі, і це затримає дату запланованого виходу в друк.
За іронією долі саме Колін через кілька місяців запропонував відкласти публікацію, щоб окремі розділи книги були попередньо опубліковані у «Сандей таймс». Утім я був категорично проти, бо планував, що книга побачить світ у день або до дня мого народження у липні. Мені мало виповнитися сорок, і я хотів мати змогу сказати: «Хоч мені вже сорок, і я змарнував свою молодість, але принаймні щось зробив — написав книгу». Колін вважав, що чиню нерозумно, проте, бачачи у якому я стані, він погодився притримуватися початкової дати публікації в кінці червня. (Пізніше він пригадував, що Ґіббон свого часу докладав усіх зусиль, щоб видати останній том «Занепаду й руйнування» у день свого народження).
Залишившись в Оксфорді після отримання ступеня і часто зазираючи туди у кінці 1950-х, я іноді мигцем бачив В. Г. Одена в околицях містечка. Його запросили до Оксфорда прочитати цикл лекцій про поезію, і, буваючи там, він щоранку неодмінно зазирав до кафе «Кадена», щоб з кимось потеревенити. Оден був дуже добродушний, проте я соромився підійти й познайомитися. Однак у 1967 році ми таки зробили це на вечірці у Нью-Йорку.
Він запросив мене в гості, і я інколи заходив до нього на Сент-Марк-плейс на чай. Це якраз був вдалий час для відвідин, оскільки до четвертої години він завершував робочий день, але ще не розпочинав вечірню пиятику. Оден страшенно любив випити, хоча вперто всім доводив, що він не алкоголік, а питець. Якось я поцікавився, у чому різниця, і він сказав: «В алкоголіка після кількох чарок відбувається зміна особистості, а питець може пити скільки завгодно. Я — питець». Пив він, безумовно, надміру: за вечерею, чи то в себе вдома, чи в гостях, ішов о пів на десяту, беручи із собою усі пляшки, що стояли на столі. Але скільки б він не випив, наступного ранку о шостій був уже на ногах і за роботою. (Орлан Фокс, приятель, який нас познайомив, якось сказав, що Оден — найменш лінива людина з усіх, кого йому доводилося зустрічати).
Так само, як і я, Вістен зростав у родині медиків. Його батько, Джордж Оден, був лікарем у Бірмінґемі та виконував обов’язки медичного спеціаліста під час великої епідемії летаргічного енцефаліту. (Найбільше доктора Одена цікавило, як хвороба може вплинути на дитячу особистість — він опублікував на цю тему кілька статей). Вістен полюбляв розмови про медицину й особливо прихильно ставився до лікарів. (У збірці «Послання похреснику» чотири вірші присвячено лікарям, один із них — мені). Знаючи про це, я у 1969 році запросив його відвідати Бет-Авраам і познайомитися з пацієнтами з постенцефалітичним синдромом. (Пізніше він написав вірш «Дім старих людей», проте я не певен, чи йдеться в ньому про Бет-Авраам, чи про якийсь інший дім).
У 1971 році він написав приємну рецензію на «Мігрень», від якої я був у захваті. Також його думка була мені критично важливою під час написання «Пробуджень», а надто коли він сказав: «Вам треба буде вийти за межі строго об’єктивного клінічного опису хвороби… Говоріть образно, додайте містики, робіть те, що вам потрібно».