Кроки за спиною змусили Страйка озирнутися.
— Доброго ранку, — мовив новоприбулий, середніх літ чоловік із довгим блідим обличчям і м’яким поглядом, дещо схожий на вівцю. Його штани були підколоті велосипедними застібками; Страйка такого сто років не бачив.
— Доброго, — відказав він.
— У вас щось сталося?
Страйк подумав, що чоловік може бути священиком. Він був без колоратки, але й день був не недільний. «Як ти можеш про це думати в таку мить, нащо тобі та колоратка, що за манія все розгадувати?»
— Знайома людина щойно померла.
— Це страшенно прикро чути, — відповів чоловік так щиро, що Страйк сказав, ніби втішаючи незнайомця:
— Їй давно було недобре.
— О, — сказав чоловік. — І все ж.
— Так, — погодився Страйк.
— Я вас залишу, — мовив чоловік притишений голосом, пройшов у бік вівтаря і зник з очей, вирішивши, мабуть, відійти, щоб не заважати Страйку молитися. Він і справді заплющив очі, але говорив не з Богом. Він уявляв, що б сказала йому Шарлотта, якби була тепер поруч.
«Я тебе більше не дійматиму, Блуї. Тішся».
«Я не бажав тобі смерті», — подумки відповів Страйк.
«Але тільки ти міг мене врятувати. І я тебе попереджала, Блуї».
«Не можна утримати людину, погрожуючи їй самогубством, якщо вона піде. Так не можна. Ти мала дітей. Ти мусила б жити хоча б заради них».
«А, ну добре. — Страйк уявив її холодну усмішку. — Сприймай це як хочеш. Я мертва. Не можу сперечатися».
«Не грай зі мною в цю гру. — Страйк гнівався так, ніби вона справді сиділа поруч із ним у цій тихій церкві. — Я віддав тобі все, що мав. Я терпів лайно, якого не потерплю більше ніколи в житті».
«А Робін свята, так? Яка нудьга, — криво усміхнулася Шарлотта. — Ти раніше любив труднощі».
«Вона свята не більше, ніж ти чи я. Просто вона хороша людина».
Він розгнівався ще більше, бо в повіки ударили сльози.
«Шарлотто, я хочу хоч колись побути з хорошою людиною. Я втомився від бруду, безладу, сцен. Я хочу іншого».
«Робін убила б себе заради тебе?»
«Та нізащо. Вона має здоровий глузд».
«Ми стільки мали, стільки було між нами… а ти шукаєш здорового глузду? Корморан, якого я знала, засміявся б на самій думці про здоровий глузд. Пам’ятаєш? «Сонце зайде на ніч і зійде вранці, а для нас, як померкне світило денне, ніч без краю спаде і сон довічний. Так цілуй же мене сто разів і двісті…»[6]».
«Я був малолітнім дурником, коли цитував це тобі. Я тепер інший. Але я досі волів би, щоб ти жила й була щаслива».
«Я ніколи не була щасливою, — відповіла Шарлотта, яка іноді була здатною на брутальну чесність, якщо не діяли інші засоби, а чергова жорстока сцена виснажувала її почуття. — Іноді мене щось розважало. Але щастя я не пізнала».
«Я знаю».
І він повторив слова доброзичливого чоловіка у велосипедних застібках.
«І все ж».
Страйк розплющив мокрі очі й побачив перед собою хрест над вівтарем. Він, може, і не вірив, але хрест мав для нього певне значення. Він означав Теда і Джоан, порядок і стабільність, і водночас — непізнаване, нерозгадуване, людську потребу знаходити сенс у хаосі, а також надію на щось за межами світу болю й ненастанних випробувань. Деякі таємниці вічні й недосяжні для людини, і у визнанні та прийнятті цього було певне полегшення.
Смерть, любов, безмірна складність людського єства: тільки дурень стверджуватиме, що пізнав їх.
Тож Страйк сидів у цій скромній старій церкві з круглою вежею, яка зблизька утратила всяку зловісність, і згадував юнака, який залишив Леду з її небезпечною наївністю й одразу знайшов Шарлотту з її так само небезпечною мудрованістю, і уперше за весь час ясно зрозумів, що більше не є людиною, яка тягнулися до тих двох жінок. Страйк простив юнакові, який гнався за руйнівною силою в надії приборкати її і таким чином виправити світ і зробити його зрозумілим та безпечним. Зрештою, він не так уже сильно відрізнявся від Люсі. Вони обоє прагнули переробити свої світи, нехай і по-різному. Якщо пощастить, він має перед собою ще половину земного шляху, і настав час відмовитися від речей, значно шкідливіших за цигарки і смажену картоплю, — час визнати, що треба шукати нового, відмінного від того, що його знайоме й що ранить.