— Я із заплющеними очима бачу більше, ніж вони усі.
— Можна я дещо спитаю? — мовила Робін. Треба було якось підлестити йому: Дзян потенційно мав схильність до насильства, а її втручання на городі та взаємодія з Емілі, через зникнення якої брат шпетив його цілу дорогу з Норвіча, явно налаштували його вороже проти Робін.
— Що?
— Ти, вочевидь, маєш високий статус у церкві.
Робін знала, що це не так; насправді Дзян не мав влади, хоч і відверто прагнув насаджувати свій обмежений авторитет за всякої нагоди. Він опустив руку, якою ховав уражене сіпавкою око, і відповів:
— Це так.
— Власне, — вела далі Робін, — як вийшло, що ти працюєш значно важче, ніж будь-хто у… — Вона навмисно залишила слова «твоїй сім’ї» висіти в повітрі, а тоді закінчила: —…у твоєму… ну знаєш… високому колі?
— У мене нема фальшивого «я», — відказав Дзян. — Мені того лайна не треба.
Як і сподівалася Робін, це питання його потішило. Вона відчула, як його агресія трохи ущухнула.
— Просто я звернула увагу на те, що ти… ти живеш тим самим життям, яким маємо жити ми. Ти не просто кажеш, а робиш.
На мить вона злякалася, що переборщила, але Дзян розправив плечі, на брудному обличчі зажевріла усмішка.
— Це тому ти не злягаєшся з Тайо? Бо він говорить, а не робить?
— Я не мала на увазі, що Тайо…
— Бо твоя правда, — з новою агресією заявив Дзян. — З нього ЕМ аж лізе, і з Бекки теж. З обох. А я працюю як ніхто.
— Я знаю, — відповіла Робін. — Я помітила. Ти виходиш у всяку погоду, робиш всю роботу на фермі, і при тому ж і доктрину знаєш. Коли ти розповів мені про дітей і матеріалістичне власництво… отоді, коли Вілл розхвилювався через ті біляву малу, пам’ятаєш?.. Мене це справді вразило. Ти мені розкрив очі на те, яка то насправді дивна штука, який аб’юз — оці стосунки батьків і дітей.
— От і добре, — відказав Дзян. Він осмикнув штани. Сіпавка відступила, він майже усміхався. — Добре, що ти це запам’ятала.
— Ти умієш дуже зрозуміло пояснити. Тільки не подумай, — додала Робін, ретельно зображаючи знервованість, — Тайо та Бекка теж добре пояснюють, але вони…
— Тайо хотів її трахнути, — криво усміхнувся Дзян, знову звертаючи на, вочевидь, улюблену тему. — Знала про це?
— Ні, — відповіла Робін.
— Але з нею пішов Тато Джей, і Тайо стало не можна.
— Ого, — підняла брови Робін, а тоді збрехала: — Мені ж оце й здалося, що між Беккою і Тайо щось є…
— Що, і на це я тобі очі розкрив?
Дзяна, мабуть, нечасто хвалили й мало цінували, бо він тримався вже майже по-дружньому.
— А знаєш, що я в дитинстві завжди робив краще за Тайо? — спитав він у Робін.
— Ні, — відповіла Робін, — що?
— Є така гра, картярська, коли треба розкладати пари і запам’ятовувати картинки, — зі сміховинною гордістю повідомив Дзян. — Я все запам’ятовую, — сказав він, постукавши по скроні брудним нігтем. — І бачу. Бачу значно більше, ніж вони.
— І це помітно, — сказала Робін, тепер маючи єдину мету: вибратися з лісу, поки Дзян налаштований по-дружньому. — Тож… як гадаєш, варто мені шукати рибку тут, чи це дурниця?
Видно було, як Дзяну приємно, що вона спитала його думки.
— Тут ніхто нічого не знайде, — заявив він, окинувши погляд опале листя та галуззя, покручене коріння й латки кропиви.
— Так, твоя правда, — зітхнула Робін. — Я вперше в лісі і навіть не уявляла, що тут такий підлісок.
Вона зробила крок до Дзяна і, на її величезне полегшення, він просто розвернувся і пішов поруч, повертаючись разом із нею на ферму.
— Отам є дерево, — сказав він, показуючи на старий ясень, видимий крізь молодші деревця, — а в ньому дупло, а в дуплі сокира.
— Ого, — відповіла Робін, ретельно запам’ятовуючи розташування дерева.
— Я її там знайшов, як був малий. Більше ніхто цього не знає, — поблажливо розповів Дзян.
— Але що сокира робить всередині дерева?
— Ха, — знову криво всміхнувся Дзян, — то Дайю її туди поклала. Але щоб ні пари з вуст про це!
— Серйозно? — спитала Робін. — Утоплена пророчиця сховала там сокиру?
— Так, — кивнув Дзян.
— Звідки ти знаєш?
— Просто знаю, — відповів Дзян із тим самим самовдоволенням, яке за нагоди демонструвала Шона. — Я все знаю. Я ж тобі казав. Я пильную!
Вони вийшли з лісу й рушили через поле. Робін не забувала час до часу спинятися й ворушити траву, роблячи вигляд, що досі шукає перламутрову рибинку Мадзу, а ще намагалася придумати, як повернути розмову до теми Дайю і не збудити у Дзяна зайвих підозр. Дощ ущухнув, трава поблискувала, мокрі жовтці та кашки сяяли під сонцем, мов емалеві.