— Так, чув про це, — відповів Вілл.
— Знаю, я це заслужила, — провадила Робін, — тож, мабуть, треба радіти, що так сталося. Пам’ятаю ті твої слова на городі, що не буває «втрапити в халепу», так? Що це все тільки зміцнює.
Мить чи дві Вілл мовчав. А тоді спитав:
— Ти вже була в бібліотеці?
— Я там шукала рибинку Мадзу, — відповіла Робін. — Так, щоб по-справжньому — ні.
Бібліотека мала красивий інтер’єр, столи з червоного дерева і бронзові настільні лампи, але книжок там було небагато, і половину з них написав Джонатан Вейс. Решту асортименту складали священні писання усіх основних релігій. Робін тільки пораділа б тихій годинці у бібліотеці, але не думала, що матиме сили зосередитися на «Гуру Грантх Сахіб» чи Торі й не заснути.
— Ти читала Біблію? — спитав Вілл.
— Ем… ну, трохи, — обережно відповіла Робін.
— Я вчора саме перечитував. Від Івана, розділ перший, вірш 4:1: «Улюблені, не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо неправдивих пророків багато з’явилося в світ»[7].
Робін підняла на нього очі. Їй здалося, що Вілл має стривожений вигляд — хоч, може, то було через набряклі, червоні очі.
— Ой божечки, тут я сама не впораюся, — промовив гучний жіночий голос. Робін та Вілл розвернулися. До кухні саме ввійшла Нолі Сеймур у чистісінькому білому однострої. Вона комічно притиснула долоні до обличчя. — Я геть не вмію куховарити! — повідомила вона, оглядаючи приміщення. — Ви, фахівці, мусите мені допомогти!
Якщо Нолі гадала, що всі кинуться їй допомагати чи що кухарів зачарує її безпорадність, то вона помилилася. Всі були утомлені та мокрі, ніхто навіть не усміхнувся. Сіта подала Нолі фартуха. Робін здогадувалася, що буде далі, і справді, старша жінка показала новоприбулій на гору цибулі, яку змагали Робін та Вілл, вирішивши, видно, що там від Нолі буде найменше шкоди. Нолі стало акторської майстерності, щоб зобразити завзяття.
— Клас… гм… то де у вас рукавички?
— Їх немає, — відповіла Сіта, повертаючись до великої каструлі, де булькав на вогні цілий галон консервованих помідорів.
— Привіт, я Нолі, — повідомила акторка Віллові та Робін. — А де… Ой, дякую, — сказала вона, коли Робін дала їй ніж. — То як вас звати?
Вони назвалися.
Ровена, так цікаво, я грала Ровену в «Айвенго» в акторській школі, — сказала Нолі, краєм ока піддивляючись, як Робін шинкує цибулю, і пробуючи робити те саме. — Насправді то був для мене виклик. Я, знаєте, люблю грати персонажів з характером. А Ровена — ну, вона гарна і типу шляхетна, — закотила очі Нолі, — і я така: «Ой, а не простіше було поставити на сцену манекен там чи що?» Боже, я сподіваюся, тебе не на честь леді Ровени назвали! — додала Нолі, заливаючись перлистим сміхом. — Твої батьки часом не фанати тієї книжки?
Робін не встигла відповісти. Вілл, не зводячи мокрющих очей із цибулини, яку він саме нарізав, буркнув:
— Матеріалістичне власництво.
— Що? — спитала Нолі.
— «Батьки», — пояснив Вілл, не дивлячись на неї.
— А… так, і справді, — кивнула Нолі. — Але ти мене зрозуміла.
— Ні, мене назвали не на честь леді Ровени, — відповіла Робін.
— Мене вибрали за зовнішність, розумієш? — провадила Нолі, яка старалася якомога менше торкатися своєї цибулини й утримувала її, нарізаючи, самими кінчиками пальців. — Я постійно, постійно кажу моєму агентові: «Ну хіба не можна хоч раз знайти мені персонажа з характером, зі змістом?» Мені це стало ще важливіше, відколи я вступила до церкви, — додала вона серйозним тоном.
Вони втрьох якийсь час шинкували цибулю мовчки, а тоді Вілл витер подразнені очі рукавом, знову глянув на Нолі і сказав:
— Ти справді плануєш зняти фільм про Утоплену пророчицю?
Актриса здригнулася й звела на нього очі.
— А ти про це звідки знаєш?
— Так чи ні? — спитав Вілл, знову втупившись у чергову цибулину.
— Ну, не зовсім… визначеності ще немає. Я говорила з Татом Джеєм про те, щоб зняти кіно про нього. Але звідки, звідки ти про це знаєш? — зі смішком додала вона.
— То я подавав тобі картоплю, коли ти говорила про це з Татом Джеєм, — відповів Вілл. — У садибі.
Найближчі кухарі дослухалися до їхньої розмови. Дехто навіть почав працювати повільніше, щоб менше шуміти.
— А, ну звісно, це був ти, — відповіла Нолі, але Робін бачила, що вона взагалі не пам’ятає Вілла. — Я просто вважаю, що це справді цікава тема. І, звісно, можна передати УГЦ стільки грошей з прибутків! Як на мене, це чудовий спосіб познайомити широкий загал із церквою. Звісно, він не вірить, що комусь буде цікавий фільм про нього, — засмілася вона. — Це так дивно, правда?