— Дякую, — сказала Робін, старанно прикидаючись безневинною вірянкою, яка відчайдушно прагне схвалення Джонатана Вейса. — Пробач, але… що за суперечливі відомості є про мене?
— Власне, — відповів Вейс, — я почув, що ти старанно працюєш. Ти ніколи не скаржишся на втому. Ти демонструєш рішучість та сміливість — я чув, що пологи були довгими, і ти не спала, допомагаючи. Також саме ти знайшла Емілі в Норвічі, чи не так? А перед тим, здається, стала на її захист, коли Дзян напоумляв її. А сьогодні ти перша кинулася на допомогу Лін. Мабуть, мені слід називати тебе Артемідою. Ти знаєш, хто така Артеміда?
— Е-е… це ж грецька богиня полювання?
— Полювання, — повторив Джонатан. — Цікаво, що ти згадала саме полювання.
— Лише тому, що бачила її статуї з луком та стрілами, — відповіла Робін, затиснувши долоні між колінами, щоб не трусилися. — Більше я про неї нічого й не знаю.
Двері відчинилися, й повернулася Шона з усім, про що просив Вейс. Вона поставила перед Робін тарілку та склянку й поклала ніж та виделку, знов усміхнено вклонилася Вейсу та пішла, зачинивши по собі двері.
— Їж, — наказав Вейс Робін і сам наповнив її склянку водою. — Артеміда вельми суперечлива постать, як і більшість людських інтерпретацій божественного. Вона водночас мисливиця і захисниця тих, на кого полюють, та дівчат дошлюбного віку, богиня дітонародження і… як це дивно… непорочності.
Він підняв на неї очі, а тоді знову зосередився на їжі. Робін зробила ковток води, намагаючись зволожити пересохлий рот.
— Особисто я, — провадив Вейс, — не зневажаю вчення тих, кого конвенційні релігії називають язичниками. Я не вважаю християнську концепцію Бога правдивішою за ідеї греків. Усі суб’єктивні спроби змалювати вичерпний образ Благословенного Божества неминуче фрагментарні та неповні.
«Окрім твоїх», — подумала Робін. Вона поклала собі на тарілку рагу та поленту і трохи з’їла. Це виявилося чи не найсмачніше, що вона куштувала в житті, хоч насправді, мабуть, вона просто давно не вживала нормальної їжі.
— А ще, Артемідо, ти проявила таку щедрість до церкви, — провадив Вейс. — Тисяча фунтів! Дякую, — додав він зі звичним виразом скромної вдячності та приклав руку до серця.
— Я мала б зробити це раніше, — промовила Робін.
— Чому ти так кажеш? — підняв брови Вейс.
— Бо знаю, що інші зробили пожертви раніше. Мені слід було…
— «Слід було» не існує, — перебив її Вейс. — Значення має тільки справді зроблене. Шлях до чистого духу — це процес, коли людина стає чимдалі активнішою. Молитва, медитація, навчання — все це дії. Жалощі пасивні й корисні лише тоді, коли підштовхують людину вперед, до нових дій! Що ж, це все дуже цікаво, але, — додав Вейс, і його усмішка згаснула, — твій щоденник дещо… розчаровує.
Серце Робін застукотіло частіше. Дописуючи в щоденник, вона скористалася порадою Ніав Догерті й щодня записувала тільки щось, що сподобалося, і щось, чого навчилася.
— Жодних питань, — провадив Вейс. — Жодних сумнівів. Ані якихось ознак внутрішнього життя Ровени.
— Я старалася уникати егомотивності, — відповіла Робін. Вейс аж загавкав сміхом, так, що вона сахнулася.
— Саме такої відповіді я чекав від тебе, Артемідо.
Робін не подобалося це повторення її нового прізвиська. Вона розуміла, що Вейс хоче водночас і підлестити їй, і вивести з рівноваги.
— Кажуть, що і на лекціях з доктрини ти поводишся так само. Не прагнеш дискусії, нічого не уточнюєш. Ти старанна, але мовчазна. І не виявляєш цікавості.
— Я думала…
— …що то був би вияв егомотивності? Зовсім ні. Я маю максиму про те, що краще один чесний скептик, ніж сотня таких, що думають, ніби пізнали Бога, а самі зачаровані лише власною побожністю. Але у цій відсутності цікавості та суперечки мене заінтригувало те, що ти — не покірлива натура. Аж ніяк. І ти не раз це демонструвала.
Робін силкувалася вигадати якусь відповідь, аж тут почула в коридорі рух, вовтузіння, а тоді голос Лін:
— Я н-н-не хочу їхати! Ні! Н-н-ні!
— Музика, — мовив Вейс, із брязкотом відклавши ніж та виделку, підвівся і спокійно підійшов до прихованої панелі на стіні. Він натиснув кнопку, і кімнатою полинула класична мелодія. Робін почула, як ляснули вхідні двері садиби. Вона встигла згадати, що Лін — майже напевно рідна донька Вейса, поки він повернувся на канапу і провадив так, наче нічого не сталося: — Тож ти, Артемідо, мене інтригуєш. З одного боку — пасивність, слухняність без питань, робота без скарг, щоденник без сумнівів, чимала пожертва церкві.