За дверима охорона виставкового центру оглядала сумки. Страйка направили до черги тих, хто купив квитки наперед, замість шеренги привабливих молодих жінок з УГЦ, які продавали квитки менш організованим учасникам. Страйк навмисно широко усміхнувся молодій жінці, яка перевірила його квиток. Вона мала коротке і жорстке чорне волосся, і Страйку зовсім не здалося, що вона широко розкрила очі, коли придивилася до нього. Крокуючи далі, Страйк почув звуки рокової композиції, якої не впізнав. Музика звучала чимдалі гучніше, що ближче він підходив до Великої зали.
…another dissident,
Take back your evidence…[17]
Оскільки йому було треба всього одне місце, Страйк зумів купити квиток у другий ряд залу, який заповнювався на очах. Із рясними вибаченнями попереступавши через молодих людей у костюмах УГЦ, він нарешті пробився до свого місця і сів між юною білявкою в синьому костюмі та немолодою пані, яка зі стоїчним виглядом жувала іриску.
Не встиг він сісти, як дівчина справа — на вигляд їй було не більше двадцяти років — сказала, виявившись американкою:
— Привіт, я Санчія.
— Корморан Страйк.
— Ти вперше на службі?
— Так, вперше.
— Bay. Ти обрав дуже вдалий день, якщо сьогодні ти тут уперше. Сам побачиш.
— Звучить обнадійливо, — сказав Страйк.
— Чим тебе зацікавила УГЦ, Корморане?
— Я приватний детектив, — відповів Страйк. — Мене найняли розслідувати діяльність церкви, а саме випадки сексуальних знущань та підозрілі смерті.
Здалося, наче він плюнув їй в обличчя. Дівчина кілька секунд дивилася на нього, розкривши рота і не моргаючи, а тоді поспішно відвернулася.
З колонок залунала гучна рокова композиція.
…sometimes it’s bard to breathe, Lord,
At the bottom of the sea, yeah yeah…[18]
У центрі зали під високим склепінням стелі з пофарбованого в біле заліза та скла розташувалася блискуча чорна п’ятикутна сцена. Над нею висіло п’ять величезних екранів, які мали, звісно, показати Джонатана Вейса зблизька навіть людям в останніх рядах. Ще вище було п’ять синіх банерів із серцеподібним логотипом УГЦ.
Пошепотівшись з іншими людьми в синьому, Санчія пішла зі свого місця.
По мірі заповнення зали збудження в ньому зростало. За підрахунками Страйка, тут зібралося щонайменше п’ять тисяч людей. Почала грати інша пісня: «It’s The End of the World as We Know It» гурту «R.E.M.». За п’ять хвилин до офіційного початку служби, коли майже всі місця заповнилися, світло пригасили і почулися передчасні оплески та окремі збуджені крики. Вони вибухнули з новою силою, коли екрани над п’ятикутною сценою ожили, щоб усі присутні отримали змогу побачити невелику процесію людей у довгих шатах, що у світлі софітів крокували проходом до місць у першому ряді на іншому боці сцени. Страйк побачив Джайлза Гармона, що ніс себе з гідністю та серйозністю людини, яка готується отримати почесний титул; Нолі Сеймур, чиї шати переливалися блискітками і мали такий вигляд, наче їх кроїли спеціально для неї; високого і вродливого доктора Енді Джова зі шрамом на обличчі; дуже пристойну на вигляд молоду жінку з лискучим волоссям і бездоганними зубами, у якій Страйк за побаченим на сайті УГЦ фото впізнав Бекку Пірбрайт; іще кількох людей, серед яких був член парламенту з каламутним поглядом, чийого імені Страйк не пам’ятав би, якби Робін не назвала його в одному з листів із Чапмен-Фарм, та мультимільйонера з пакувальної компанії, який махав радісному натовпу абсолютно недолугим, на смак Страйка, чином. Він знав, що ці люди — принципали церкви, і клацнув їх на телефон, відзначивши відсутність Мадзу Вейс і також щуролицього товстуна Тайо, якому він так добре зацідив по голові кусачками біля периметру Чапмен-Фарм.
Просто за доктором Джовом сиділа і потрапила на край екрана, коли той займав своє місце, середніх літ білява жінка із забраним під оксамитовий бант волоссям. Страйк почав придивлятися до неї, але екран зробився чорним, і на ньому з’явилося прохання вимкнути мобільні телефони. Страйк виконав його, а тим часом повернулася його американська сусідка, сіла на своє місце і почала шепотітися зі своїми супутниками.