І вона зійшла зі сцени. Дверей не відчиняли, тож більшість аудиторії лишилася сидіти перед екраном. Світло у храмі було притлумлене, Девід Бові знову заспівав, а люди сиділи й дивилися нові й нові кадри, на яких бездомні їли суп, усміхнені школярі в Африці піднімали руки, а дорослі всіх рас брали участь у якійсь груповій терапії.
— «We could be heroes, — співав Девід Бові, — just for one day»[1]
11
Сума шість на п’ятому місці…
Блискавка б’є раз у раз… Однак ніщо не втрачено.
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Страйк, який із нетерпінням чекав новин про перший візит Робін до храму, не одразу взяв слухавку, бо їхав у метро з пакетом із крамниці іграшок на колінах. З п’ятого разу Робін до нього достукалася; він саме вийшов із потяга на станції «Бромлі-Саут» і вже націлився натиснути її номер.
— Вибач, — сказав він щонайперше. — Не було зв’язку. Я тут їду до Люсі.
Люсі була зведеною сестрою, з якою Страйк виріс, бо в них була спільна мати, а не батько. Люсі він любив, але мав з нею мало спільного, а незнайомі люди взагалі дивувалися, що вони родичі, бо Люсі була маленька й білява. Сьогоднішні гостини Страйк улаштував з почуття обов’язку, а не для задоволення, і передчував кілька непростих годин.
— Як усе пройшло? — спитав він, починаючи довгу прогулянку під небом, що грозило дощем.
— Я чекала іншого, — зізналася Робін, яка відійшла на кілька кварталів від храму і сіла на літнику кафе, де було прохолодно, але ніхто не міг підслухати. — Думала, там буде про пекельне полум’я та сірку, але нічого такого, — суцільна соціальна справедливість і право сумніватися. Дуже продумано — кіноекран, музика Девіда Бові…
— Бові?!
— Так, «Heroes» — а найбільша новина така, що Тато Джей був там власною персоною.
— Та невже?
— І він дуже харизматичний.
— Аякже, — буркнув Страйк. — Тебе намагалися завербувати?
— Так щоб відверто — ні, але одна білявка, яка, вочевидь, знає, скільки коштують речі Прюденс, перестріла мене на виході. Сказала, сподівається, що мені сподобалося. Спитала, чи є в мене питання. Я сказала, що все дуже цікаво, але великої зацікавленості не показала. Вона сказала, що сподівається побачити мене знову.
— Принцесу розігруєш, — мовив Страйк, якому на обличчя впала перша холодна крапля дощу. — Добре придумала.
— Довелося кинути в їхню бляшанку для пожертв двадцять фунтів, — поскаржилася Робін, — бо ж у мене сумочка за п’ятсот. Зробила все можливе, щоб хлопець на дверях побачив, скільки я кинула.
— Візьми з наших грошей на дрібні витрати, — сказав Страйк.
— А ще… ого! — трохи злякано засміялася Робін.
— Що таке?
— Та… нічого.
За столик біля Робін щойно сіли двоє молодих американців — високих, вгодованих, бородатих і в бейсболках. На одному була сорочка-поло, а на другому — футболка «NASCAR» з іменем «Джиммі Джонс» і великим номером «48».
— Нічого важливого, потім розповім, — провадила Робін. — Просто хотіла вийти на контакт. Не займатиму твій час, якщо ти до Люсі. До понеділка!
Страйк, який був зовсім не проти відволіктися на розмову з Робін від думок про неприємну зустріч, що чекала попереду, попрощався і рушив далі. Погане передчуття посилювалося. Люсі відверто зраділа, коли він сказав, що прийде, тож розповідати їй новину хотілося ще менше.
Велика магнолія в садку Люсі та Ґреґа у цю холодну березневу днину, звісно, ще не розквітнула. Страйк постукав, і двері майже негайно відчинив його улюблений небіж Джек.
— Чорти б мене вхопили! — сказав Страйк. — Ти виріс сантиметрів на двадцять з нашої останньої зустрічі.
— Дивно було б, якби я зменшився, — усміхнувся Джек. — А ти схуд!
— Мені якраз зменшуватися потрібно, — відповів Страйк, витираючи ноги об килимок. — Доживеш до моїх літ, зрозумієш… Це тобі, Люку та Адаму, — додав він, простягаючи Джекові пакет.
Люсі, яка саме вийшла в коридор, усміхнулася Страйку. Раніше вона висловила незадоволення тим, що він так відверто віддає перевагу її середульшому синові.