Люсі негайно відштовхнула Страйка і поспіхом витерла обличчя. Удавано бадьорим голосом гукнула назовні:
— Ну що, Люку? Ти переміг?
— Так! — озвався з коридору Люк, і Страйк відзначив, що голос у хлопця почав ламатися. — Три — один. Вони були просто жалюгідні!
— Фантастика! Якщо ти брудний, біжи купатися, — відповіла Люсі. — У нас дядько Корм, — додала вона.
На це Люк нічого не відповів і побіг нагору.
До кухні ввійшов швагер Страйка у спортивному костюмі з мокрими холошами. Страйк вирішив, що він або тренер, або менеджер синової команди. Ґреґ працював у царині контролю якості, а Страйк розумів, що так і не зміг полюбити його.
— Все добре? — спитав Ґреґ, переводячи погляд зі Страйка на Люсі.
— Ми говоримо про Теда, — відповіла Люсі, пояснивши цим і свої червоні очі, і рум’янець.
— А. Ну, я їй казав, у його віці забудькуватість — нормальна річ, — зневажливо мовив Ґреґ до Страйка. — Йому ж уже вісімдесят із гаком, так? \
— Сімдесят дев’ять, — відповіла Люсі.
— Майже те саме, хіба ні? — сказав на це Ґреґ, націлившись на банановий хліб.
— Ходімо до вітальні, — сказала Страйкові Люсі, беручи свій чай. — Там договоримо.
Ґреґ, який відверто волів не говорити про життя-буття дядька своєї дружини, був не проти, що його не запрошують до цієї розмови.
Вітальня з бежевим гарнітуром із трьох предметів була така сама, як і в останній візит Страйка, тільки фотографій небожів побільшало. Почесне місце на полиці зайняло велике фото дядька Теда і тітки Джоан, зроблене у вісімдесяті. Страйк добре пам’ятав їх такими: Джоан із пишною залакованою зачіскою, якій не страшні були морські вітри, і Тед, найвищий і найсильніший із місцевих рятувальників. Сідаючи на канапу, Страйк відчув бажання відвернути їхнє фото до стіни, перш ніж почати розмову про Еймертонську комуну, бо тітка й дядько доклали чимало зусиль, захищаючи небожа та небогу, яких Леда скидала на них і забирала за несподіваною примхою — як робила все у своєму житті.
Міцно зачинивши двері, щоб інші члени її сім’ї не втручалися, Люсі сіла в крісло і поставила свій чай на бічний столик.
— Вибач, — повторила вона.
— Не вибачайся, — відповів Страйк. — Повір, я все розумію.
— З чого б то? — спитала Люсі з дивною нотою в голосі.
— Це було кошмарне місце, — відповів Страйк. — Не думай, що я забув.
— Там хтось лишився, хто був у часи Ейлмертонської комуни?
— Наскільки мені відомо, тільки одна людина, — відповів Страйк. — Називає себе жертвою братів Кровтерів. Це дружина очільника церкви.
— Як її звати?
— Мадзу, — відповів Страйк.
— О Господи, — знову промовила Люсі й затулила обличчя руками.
Страйка обсіли страшні підозри. Він був уважав, що у Ейлмер-тонській комуні вони були максимум налякані й іноді голодні, а того, про що потім писали в газетах, щасливо уникнули. У спогадах він ніколи не відходив від Люсі і стежив, щоб вона нікуди не ходила з братами Кровтерами. Лежачи на сусідніх матрасах, вночі брат і сестра шепотілися про те, як їм тут погано і як вони хочуть, щоб Леда забрала їх звідси. Але ж більше нічого не було, так? Страйк роками вірив, що цим усе обмежилося.
— Люсі?.. — покликав він.
— Ти її хоч пам’ятаєш? — з жаром спитала сестра, прибравши руки від обличчя. — Ти пам’ятаєш ту дівчину?
— Ні, — чесно відповів Страйк.
Зазвичай пам’ять у нього була відмінна, але Ейлмертон являв собою суцільну каламуть, повнився почуттями замість фактів: зловісна чорна діра. Можливо, він навмисно старався забути ті обличчя: краще було пам’ятати безлику масу й ніколи більше в ній не копирсатися, адже все лишилося в минулому.
— Мусиш пам’ятати. Така дуже бліда. З гострим носом. Чорнява. Вічно в якомусь вульгарному лахмітті.
Страйкова пам’ять ворухнулася. Він побачив пару коротесеньких шортів, тонку майку, тонке, трохи масне чорне волосся. Він мав тоді дванадцять років: ще не той пік підліткових гормонів, коли один погляд на груди без ліфчика викликає нестримне й інколи ганебно помітне збудження.
— Може, і пам’ятаю, — сказав він.
— Тобто вона досі там? — спитала Люсі, важко дихаючи. — Досі на тій… фермі?
— Так. Як я вже казав, вона дружина…
— Якщо вона була жертвою, — промовила Люсі, стискаючи зуби, — то вона дуже старалася зробити жертвами всіх навколо.