Ще є отака цікава примівка від гістця з відгашуванням вугля: “Боже, поможи мені примовити, усе зле заклєсти і замовити. Хоть єс болячка, хоть єс скуса, хоть єс гостец сухий, хоть гнилий, я всі ці горесті-болесті колючі-болючі визиваю, викликаю з голови, з-під голови, з тім’я, з-під тім’я, з очей, з-під очей, з носа, з-під носа, з рота, з-під рота, з шиї, з-під шиї, із вух, із слух, із потилиці, з-під потилиці, з плечей, з-під плечей, з грудей, з-під грудей, з печінок, з-під печінок, з кишок, з-під кишок, з сімдесєть суставок, з крижів, з-під крижів, зі стегон, з-під стегон, із колін, з-під колін, із литок, з-під литок, із котиків, з-під котиків, з плеснів, із-під плеснів, з пальців, з-під пальців, з підошвів, з-під підошвів я все зле, все лихе визираю, викликаю із сего хрещеного, пороженого, молитвенного (ім’ярек). Йди собі там, де пси недобріхують, де кури недопівають, де люди не бувають, де си служби не прав’є. Даю тобі курку з курьити, кітку з котьити, свиню з поросьити, качку з качьити, гуску з гусьити! Йди собі, бери собі, неси собі в сині моря, в глубокі потоки, там ти будеш піском пересипати, у воді си купати, в лист си завивати! В гіллю си колиши, а сего пороже-ного, хрещеного, молитвенного (ім’я) чистого в здоров’ю лиши! Йик тьи найшло рано, рано тьи відсилаю, йик тьи найшло в обіди, в обіди тьи відсилаю, йик тьи найшло в полудни, в полудни тьи відсилаю, йик тьи найшло д’вечеру, у вечір тьи відсилаю, йик тьи найшло в завльиги, в завльиги тьи відсилаю, йик тьи найшло досвіта, досвіта тьи відсилаю. Я тебе відсилаю пйитьми пальцьими, шестов долонев тьи заклинаю. Йик тьи відтепер здогоню, золотими мечами тобі голову здойму; буду тьи псами перваками травити, котами перваками драти, сокирами рубати, косами косити, серпами жьити, граблями розгрібати, віниками розмітати! Цур з хати! Пек тьи! Скапай си і страть си; моци не маєш, краси не спиваєш, відки’с прийшов, туди си назад обертай!”
Виговоривши цю примівку, Фурівка обдувала мій примівник три рази та й казала: “Не моїм духом, але Божим! Най Біг даст на вік, та й на лік! Скачи здорова!”
І я скакала, мало гори не перескакувала, бо здоров’я уже прибувало, а попереду був ще вік, цілий вік мене ждав! І душа моя шепотіла, повторювала і своє чинила... Скажіть тепер: могла я не складати вірші?.. Маючи уже все це, чуючи і знаючи, ввібравши у себе намість вигнаної хвороби у кожен закуточок з уст примівниці народну таїну, високу поезію. Та мене, хоч би якою народжено, але заново перетворено, перемішано, перекроєно оцими словами, чародійствами.
І часто думаю. Якби не відірвалася від смерекового гілля, якби не поїхала в світ, якби ж то, якби... Як би я багато вміла, могла! Може, навіть здолала би найтяжку науку життя, що так не дається найспосібнішим учням. Я би її гризла, а так вона мене гризе, догризає... Мені дано було понад усе, почерез все пройти легко, просто, як слову крізь уста, як блискавці крізь хмару. Я ж і родилася у неділю пополудні в кочергах. Не знаєте, що це “в кочергах”?
Та то в гуцульській хаті кожен кут має свою назву: коло мисника, коло вишнього вікна, коло постелі і в кочергах. Там у тім четвертім куті стоять пані кочерга з панею лопатою і панянка коцюба з паничем віником. У народі кажуть: котре родиться в неробочу днину, та ще пополудні, та ще коло сміття, то вже з него нічого не буде — пустіше пустого. І коли я дубовими пальченятами тримала иглу, а трепетовими долоньками веретено і воно раз по раз вислизало з рук, мама допікала і нагадувала — де і коли я на світ з’явилася. Зато до книжечки мене тягло не менше, як до Фурівки. А ще я була добрим пастухом. Ліси, луги, дзвіночки в овечок на шиї і книжка, що має мені відкритися, — чого ж можна було ще жадати... В гуцулів двояке було ставлення до книжників: їх побоювалися, але не шанували. Бо то не до господарки, не до ґаздівства. Та ще коби хлопець, а то дівчє! Господи! Де ви виділи, щоби з такого щось добре виросло. Чи воно впряде, чи вшиє, чи повибілює, чи витче, чи спече... Гола-голодна буде твоя доля! Колись я так затято денно-нічно читала (вже підлітком), що мама розпачливо закляла мені: ліпше би той утопився, що має тебе взяти!
Може, в недобру хвилю закляла. Хоч яка мама зичить зла своїй дитині?..
Але то є ще й доля. У кожного своя. Кажуть, вона дається. Якось по зірницях вичитували долю ново-вродженому. Не пам’ятаю, хто вже розповідав, що давно, за Австрії, коли ще жовнір служив у війську 24 роки, ішов один такий із райська вже додому. Стемніло в дорозі, повернув до першої хати і проситься на ніч. Але господарі не можуть приймити жовніра, бо в них народжується дитина. Струджений у дорозі хлоп лягає на приспі, а було літо, тепло, зоряно. Дивиться — летить щось ясне, думав, зірка падає; а то таки зірка, але впало коло нього недалеко і зробилося ангелом. Але де не візьметься друге ангеля, зовсім немовлятко. Той старший каже меншому: чуєш, тоненько плаче, — вродилася дівчинка. Отут жовнір спить, то ця народжена буде йому за жінку... Напророчили та й відлетіли на своє місце світити долю дитині. Більша зірка — хранителька на все життя. А жовнір, як то вчув, так йому запекли оті слова, що вже сон пропав, як не був. Устає, крадеться до сіней, у хату, бере ту дитинку у сповитку і... Але не буду нічого тепер казати. Що було, самі здогадаєтеся. Минуло кільканадцять літ. Уже геть сивий отой жовнір урешті жениться. Якось при нагоді уздрів у жінки на плечі шрам — почерез увесь поперек удолину. “Що це тобі, жінко?” — питає. “Та неня вповідали, що якийсь розбійник просився на нічліг, коли я родилася, його не могли пустити, то він із злості украв мене і посадив на кіл, оце такий слід лишився...” Усміхнувся сивовусий муж та пригорнув молоденьку свою дружину до серця — бо що міг кому сказати. Доля є доля. І, відай, нікого ще не минула.
Але і за долю треба просити. Молитися і постити змалку.
Є на це і людська рада. То вже робота чередінників. Це такі люди, що все всім можуть зробити. І якщо упиpi чи відьми, а тим більше бісиці, лісові люди є родимі, то чередінником може стати кождий, хто добре вивчиться. Чередінництво можна переймити і передати як маєток, як науку, ремесло. І все ж чередінник різниться від ворожки-примівки Тим, що робить все собі, задля себе. Буває, що, заки для себе зчередує, мусить іншому збавити.
Що тільки через тоту любу не робилося (та й робиться) в гуцульських селах. Але хочу вас здивувати своїм здивуванням: прослідковується аж на Брянщині багато народних дивин, не відмінних від карпатських. У брянських селах так само чередували на людей і на худобу, як у гуцулів.
Цікаво, як тепер у тій український землі російського краю ведеться...
Але що робить гуцулка, як полюбить парубка і хоче аби він за нею ходив? Одна бабчина, недалека сусіда, таке вміла: замішує хліб, розплеще тісто, накладе бриндзи і завертає тоти книші стегном, при тім примовляючи: “Абис так си за мнов та за моїми стегнами завертав, єк цес хліб завертаю стегнами!” Спечені книші даст їсти парубкори. Казали, що самій було не наручно, то передала через його сестру. І парубок прикипів до молодиці.
У моїм краю часті нерівні за віком шлюби. Мій вуйко Николай взяв собі жінку на 27 років молодшу і живуть, як голуби на взір цілому селу. Вона, правда, каже йому “Ви”, але це лиш додає поваги до її почувань, а йому змоги оберігати її, як дитину ,\ У гірському селі Снідавка, де нібито любив сам Довбуш снідати, зійшовши з верха Ігреця, я учителювала сімнадцятирічною і не раз чула, як ґаздиня, що все зверталася до старшого за віком чоловіка на “Ви” при сварці смішно викидала- “Аби вас був тогідь шляк тріснув, єк-сте мені уритилися! Аби вами дідьтьо фірманив, єк мнов любите поштурхуватися в кождий кут! Слабі, слабі, аді не бійтеси, не хапає вас, Федуньку...” Речі вельми не ласкаві, а каже “Ви” і ще “Федуньку”. Я, бувало, душилася зо сміху в подушку при цих сутичках. Але згуста парубок брав на кільканадцять літ старшу молодицю. І також добре собі жили. Або ще й вона вбік заглядала... Як старша молодиця хоче віддатися за любого їй леґеня, іде до правдивої дівки з просьбою, аби тота наколола їй уперед мізинний палець дев’ять paз, потім тілько паз груди навпроти серця і вухо до крові, Тоту кров збирає молодиця шматкою, мочить той платок у воді, потому на тій воді пече книш і находить спосіб пригостити ним милого їй легіня. Уже тот леґінь не попуститься її ніколи.