— Так три луб’єні халупки стояли на всю нашу Царину? Коли це було?
— А вже зо двіста років буде.
— А шо, тогдії не уміли класти добрі хати з дерева?
— Певно, шо вміли. Але на Царині то було й шкода. Зчєста заходили повени — забирали. Бабка Палагна мені розказувала, шо одної повени її маленьку неня вхопила у бесаги і втекла у Меневлоги - там під верхом була у Бегеди хатка. А сам Бегеда одинадцять днів сидів у яблунях, поки вода не опала. А кілько повеней уже я пам’ятаю - у нас вода була у печі — риба сама у піч ішла. А ти шо — повени не пам’ятаєш?
Пам’ятаю і не одну. Бо Царина межи Черемошем і теплицею.
— Але я виділа на давній фотографії, що село не так було розташоване, ріка ішла не цим руслом, а попід Камінь, коло тітки Гафії.
— Та кажут люди, то буковинські і наші Ростоки були одним селом, ріка не ділила, єк тепер. То дес дуже давно. А потому Черемош після великої повени відступив аж під Буковинку, а на старому місці ріки лишиласи теплиця. І село переділилоси надвоє: Ростоки галицькі і Ростоки волоські. Повени у нас наробили багато всілякого... Бувало, хапаю дітей, корову і тікаю, поки вода теплицев не зайшла. А тато ніколи нікуда не йшов. Не боєвси води, аби йка була велика.
А я пам’ятаю нашу сусіду — стару Катеріндю. Ми дітьми бігали йгратиси з її онуками. Раз мене діти шукали і вже про мене забули, а хтось із сусідів утворив сінешні двері знадвору і мало не зомлів: з темного кута встає хтось із домовини... Я сховаласи у Катеріндній домовині — мене не могли найти у “хованці”, я при-таїлиси, аж уснула. Коли дверима рипнули, я встала з-під віка, а сусіду зо страху занімило.
Катеріндя мала собі злагоджене про смерть дубове деревище. Як заходило на повінь, стара брала в ту домовину муки, солонини, убрання, терхала на плече — і у верхи... А зійде повінь, дивимоси — несе Катеріндя свою домовину вдолину т’хаті: чорну, довгу, аж мороз по шкірі пробігає. Але потому усі ми звикли, бо Катеріндина смерть, видко, сама бояласи тої чорної темниці — не підступала. Баба була довго ще дужа, бо то треба було чоловічої сили таку мару носити вгору-вдолину на собі.
Царина за мого дитинства була заселена густо, а відтак зав’язали колгосп — орної землі не ставало, і з родючої Царини примусово повиселювали усіх — боролися кілька дворів, але зато бідували; голова збиткував нас, як міг.
— То голова? Та то пес остеклий...
Отаку пам’ять про себе лишив у ростоківчан перший голова колгоспу із-за Кутів Юрій Юрійович Сливка. Коли він кричав на “кріпаків”, його чорні ніздрі роздувалися, очі палали, з рота сипався потік брудних слів, то ставав дуже подібний на Сатану з церковного образа “Пекло”. Боже! Як він ненавидів самий образ гуцула-господаря! Як викорінював разом із яблуневими садами гуцульську натуру, схильну до ґаздівства. Солідолом повимащував яблуньки, і вони всохли всі до одної — мій тато-фронтовик дивився на чорний мертвий сад своїх трудів і плакав... Ні такого, як Сливка, земля не прийме... Тато в душі скипався кров’ю:
— Я за оце воював? Для отаких кровопийців?!
Якоюсь марою, хіба що війні дорівною, лишився у моєму дитячому світі наш перший колгоспний голова.
Моє дитинство затягнулося. Хоть я гратися в компанії, де виграють і програють, не любила, але до дванадцяти років бавилася ляльками. Ми з моєю товаришкою Штефанею самі ці ляльки шили із старих панчіх, клоччя, брали в хаті, що виділи, часом і мамину фустку-шаленівку ще цілком добру. Рубали то, лугами пасучи вівці, шили ляльки і кумалися в теплиці. Майже щоднини сварилися, але мусіли миритися, бо куми не можуть бути у гніву: то гріх.
— А наша лисуня буде в пеклі, що розпорола рогом черево Годованчуковій красулі?
Мама посміхається, а мені бійно за нашу коровину, шкода, що вона, бідна, буде у смолі кипіти... І я молюся вночі за корову. Вона на вположінню. Уже по війні. Ми бігаємо городами, шпотаємося на цимпарях зжатого кукурудзиння, розмахуємо продірявлені мадярські “кондзерви” на дротиках — це така наша ватра Гріємося. Осінь. Вільно ходити скрізь худобі і нам. А мама на злогах. Я знала, що це. Уже таке було — хлопчик уродився неживий. Його поклали на лаві у другій кімнаті, як ми казали — “тій хаті”. І тепер то “тіхата”. У ній щось уже побуло катафалків. Перша дитина мамі вмерла, потім, у війну — цей хлопчик, уже молодицею Олюська — найстарша серед дітей, потому тато. Задовго до того, як убився на камінці з мізинний палець мій всесильний тато, я описала у поемі керманича, що файний та дужий лежить у домовині — “лежить і свічечка в руках, а руки ті тримали кермо...”. А кермо на дарабі триметрове... А “свічечку” мені редактор викреслив, бо про релігійні найменші атрибути не можна було згадувати ані раз... То пам’ятаю, як та дитинка, вся синя, бо вдушилася у пологах, лежить на лаві, мама — на ліжку у малій кімнаті. Аж заходять воєнні. Один підступив до мами, приклав дуло до грудей і питає: де чоловік? Із наших сіл мало хто пішов на фронт, більшість — у ліс. Мама спроквола відказала, що на фронті. Тоді солдат (а може, й офіцер) питає: “А син твой где? В банде?!” Мама показала рукою — син там... “Визволитель” рвонув двері у “тіхату” і борзенько “ретирувався”. Але не вгомонило його і це. Поліз на під, забрав послідних п’ятеро яєць, та Бог ‘го покарав — бо загриміло ним разом з драбиною. І пам’ятаю, як сьогодні, устав, іде, а по штанах воєнних течуть жовтки з напханих до кишень яєць. Все можна зрозуміти. І неспокійний час, і недовіру — багато солдатів полягло у горах. Не до милосердя. І тато казав, що у Берліні вони нікого не гладили по голові. Хто ті війни тільки вигадав?..
Бігаємо ми городами, гріємо руки над ватрою у консервних банках, хлопці вчаться із підлітків материтися по-руськи. А ми зі Штефанкою бавимося ляльками. Штефанька каже, що я мама і я на злогах. А я прошу у неї то червоне яблуко, що одно-єдине висіло на яблуньці-бурячинці, і Бона його буком збила. Я кажу: “Дай, мені не можна відказувати, я на злогах”. А вона прожирає послідний кусень того лакомого яблучка і каже уже без гри: “Бійно, абес не поверла!” Це корова може поверечі — тоді теля родиться до часу неживе. Але і на людей так перевернуто кажуть — ніби хтось чогось дуже хоче з’їсти, то як не дадуть, може...
Я не раз собі згадую все, уже тепер, коли я давно бавлюся інакшими забавками: словами... Це такі делікатні забавки, що ніхто би ними не набавився. Їх не треба шити, купувати. Вони робляться з голови, з книжок, з розмов. Думаю над тим словом “бійно”. Воно ‘від “боятися” — “боязно”. Але то, певно, і слово “бій”, “боєць”, від нього. Бо хто не боїться смерти під кулями!.. І бійця стережуться. І давні “бійниці” “боївка”, і слова “бий”, “бечка” — бечка б’є, не я б’ю — за тиждень Великдень. Коли я переїхала на Київщину, мені зчаста зауважували товариші по роботі, що вживаю русизми. Я мовчки виправлялася; але то не русизми. То така давньоруська говірка у Карпатах. І слів, подібних до російських, повно, та й російських немало. Але ж вони у горах здавен, відколи Русь, нащо міняти на літературно прийняті; то нам чуже, неприродне. На тім і поговорити порядно гуцул з гуцулом не може. Свого зрікатися у нас не люблять. Хіба такий уже світован, що й за маму забув... Продавець світу.
Думаю, яка смачна мова мого вуйка, мамина, а ще ліпша була у дідів. Як гірська вода — здорова, солодка. П’єш і не годен напитися. Без хлорки. Без нечистот. Вони встидаються вимовити абияке слово. Вони вкладають кожне так точно, як бджола соти. Все на своїм місці. Власне, гуцули говорять точно. Без приблизностей. На добру погоду кажуть — верем’є. На дощі — година. І це однозначно. Рідко вживають грубих, неґречних слів. Навіть при сварці. Прокльони також особливі. І ласки: “душко люба”, — каже милий, “солодєтко моє”, “бідашка” — і любов, і жаль до того, кого любиш.