— Чому?
— Бо він співпадає з отим не менш дивним зникненням Коренєва. Може, він дізнався про те, що мені розповіла Рита?
Далеко ж можуть завести службові незлагоди. Продовжувати розмову не хотілося. Повернувся і, не прощаючись, пішов геть.
Вперше майже за тиждень мого перебування в Талліні ранок радував чудовою погодою. Ось і сюди нарешті прийшла весна.
Після п’ятихвилинки у майора Тімпманна Кирил вирушив до похмурої Ритиної тітки, а я зайнявся перевіркою кількох хлопців, з якими була знайома Рита, відпрацьовуючи версію про тутешнього ревнивця. її автором був Кирил. Виглядала вона так: Рита спокусилася грошима, змінила рішення, сказала, що їде з київським залицяльником, і обдурений коханець помстився і їй, і суперникові. Ця версія була гарна, бо давала відповідь на запитання, що мучило мене: де Коренєв? Залишалося знайти цього ревнивця. Знайти, передати всі матеріали Кирилу — і додому, в Київ. Дуже хотілося додому. Так би все покинув і… Я гнав від себе ці думки, бо вони були марні. Час не стирав, а навпаки, ще виразніше окреслював у моїй уяві її очі, волосся. Але весь парадокс був у тому, що мені не хотілося, щоб він стирав…
…Ми поверталися з останнього сеансу. Кінотеатр “Тампере” знаходився, на жаль, у п’яти хвилинах ходи від Іриного будинку. Я навмисне затримував крок. Йшли мовчки. Падав мокрий сніг. Несподівано Іра взяла мене під руку.
— Як дивно… — тихо мовила вона.
— Ти про що?
— Про нас. Про тебе.
— А що дивного в мені?
— Ми знайомі вже чотири місяці…
— І що ж далі?
— Ти жодного разу не спитав мене про Соколова. Тобі нецікаво?
Я чекав на цю розмову. І, як міг, уникав її.
— Цікаво… Навіть дуже. Але навіщо запитувати? Схочеш, сама розкажеш.
Вона зупинилася, зазирнула мені в очі:
— Ти мене любиш?
— Ще як!
Я нахилився до її вуст, але вона м’яко відсторонилася, глянула довгим замисленим поглядом, зітхнула й пішла далі. Я губився в припущеннях.
— Але ж ти нічого не знаєш про мене. Нічогісінько. Я розумів, що саме вона має на увазі.
— Так, не знаю… І не хочу знати.
— А якщо я скажу тобі, що кохала його? — вона скоса глянула на мене.
Навіщо це? Випробовує, чи що?
— Чого ж мовчиш?
— Це було до мене…
— Але ж було!
От інквізитор! Настрій зіпсувався. Схотілося повернутися й піти геть. Чоловіча гордість, сказав я собі. Нічого, затисни її в кулаці. Нехай попищить.
— Я кохала його…
Не можу сказати, щоб це зізнання викликало в мене захват. Прикусив пошерхлі вуста.
— А тепер?..
— Не знаю… Щось, мабуть, залишилось. Зате тепер у мене є ти.— Вона притислася щокою до мого плеча.— Не ображайся. Не хочу, щоб між нами залишалися недомовки. Ти повинен знати все. І те, що покохати так ще раз я, мабуть, більше не зможу.
Ну, що ж… Зрештою, зможе вона знову так покохати чи ні залежить і від мене.
Біля будинку стояла червона “Лада”, поруч з нею — Соколов. Він дивився на мене з-під лоба.
— Забирайся звідси, — процідив він крізь зуби.
Я напружився. Терпіти не можу бійок, але бувають випадки, коли без них не обійтися.
— Забирайся, — повторив він, — краще по-доброму.
Я подивився на Іру.
— Іди, Женю, — сказала вона. — Зачекай біля входу.
Соколов лише всміхнувся на це.
Не можу пробачити собі, що послухався її тоді!
Не встиг підійти до дверей, як почув її крик: “Же-ню-ю!..” Вилетів на подвір’я, але побачив лише, як незнайомий кремезний хлопець заштовхує Іру в машину, на ходу сідаючи поруч. “Лада” на шаленій швидкості завернула за ріг і через кілька секунд розтанула в ночі.
— Ти що, ненормальний? — загорлав водій, висунувшись по пояс з вікна “Лади”. — Життя набридло?! Преться під колеса, дурисвіт…
“Приїжджий”, — механічно відзначив я, вслуховуючись у соковитий фольклор середньої смуги Росії, і неспішно почимчикував до поштового відділення.
Тут на мене чекала маленька приємність: телеграма була! Анонімна. “Зустрічай чотирнадцятого”. І все. Без усяких там “обіймаю”, “цілую” і таке інше. Телеграма надійшла з Києва.
Але найбільше пощастило Іваненку: в розмові з ним одна із співробітниць Рити пригадала, що дівчина того дня збиралася піти до перукарні. До якої саме, та не знала. Щоб з’ясувати, довелося витратити ще один день.
У невеличкій перукарні поблизу автовокзалу одна з майстринь — худорлява невисока жінка років тридцяти — впізнала Риту на фотографії.
— Вона прийшла близько третьої.
— І довго була тут?
— Години з півтори.
— Про що ви з нею розмовляли?
— Важко пригадати. Про різне.
— Можливо, вона ділилася з вами якимись планами на вечір? — спробував допомогти Іваненко. — Адже красиві зачіски щодня не роблять, потрібен якийсь привід.
— Так, так! — зраділа жінка. — І як це я забула! Дівчина сказала, що до неї хтось повинен приїхати.
— Хто?
— Чи знайомий, чи жених — не розібрала. Так і сказала: “Сьогодні Юрко приїжджає”.
— Юра?! — вигукнув я, вислухавши Іваненка. В голові завертілося з шаленою швидкістю: телеграма з Києва… “Зустрічай чотирнадцятого…” Лист від Коренєва з Талліна датовано тим же числом… — Гайда в аеропорт!
— Навіщо?
— По дорозі поясню.
Таксі домчало нас за п’ятнадцять хвилин. У відділі перевезень нам люб’язно падали можливість покопирсатися у відривних талонах авіаквитків на київські рейси, Але перш ніж приступати до цієї марудної справи, звернулися до працівників аеропорту за довідкою. Чотирнадцятого квітня, у вівторок, рейс № … вилетів з Києва о двадцять першій годині. Назад особа, що цікавила нас, вилетіла скоріше за все у середу, п’ятнадцятого, вранішнім рейсом № … який прибув у Київ без п’яти дев’ять.
Ось він, маленький клаптик паперу, який так багато важив зараз. Я обережно розгладив його, прочитав: “Ю.П.Ляховський”. Отже, пізня стихія? “Риточка…”, “Вовик…” Хто б міг подумати.
Ну, що ж, до зустрічі, Юрко.
Сьогодні вранці стройовий огляд: наближаються травневі свята. Особовий склад вишикувався на внутрішньому подвір’ї райвідділу. Чекаємо перевіряючого з управління. Форма на всіх випрасувана, золоті погони парадних мундирів, така ж облямівка петлиць, і гудзики сяють у сонячному промінні, засліплюють очі білосніжні сорочки.
З моїми погонами сталися деякі зміни — на них додалося по зірочці. Факт сам по собі досить приємний, але чомусь не радує. Взагалі настрій якийсь кислий і наближення свята на ньому не позначається. По-перше, для нас свята — це завжди робота. А по-друге… Ну, про це краще не згадувати…
Нарешті з’являється перевіряючий — підполковник Кришталь. На його невисокій, але гарно складеній постаті форма сидить бездоганно. Наочний приклад. Ілюстрація до стройового статуту. Еталон. Начальник райвідділу підполковник Дмитрук подає команду: “Шикуйсь! Струнко! Рівняння на середину!” І, чітко карбуючи крок, прямує до перевіряючого з рапортом. Кришталь оглядає, чи правильно розташовані відзнаки, чц відповідають статуту взуття і шкарпетки. Погляд Кришталя затримується на моїй зачісці.
— А вам, старший лейтенант, не завадило б трохи підстригтися.
— Слухаю! — відповідаю.
І чим йому не сподобалася моя зачіска? Лише вчора майстер-перукар з годину чаклував наді мною, перетворюючи моє непокірне волосся у витвір мистецтва. Я не збирався йти на бульвар Лепсе, але в душі жевріла надія на випадкову зустріч…
— Хто начальник? — запитує Кришталь.
— Я! — Кожухар підіймає підборіддя, ніби новобранець, якрій хоче вислужитися перед старшиною. Я розумію, що несправедливий до нього, це від природженої поваги старого служаки до старшого за званням, але все одно злюся. Настрій зіпсований.
Кришталь схвально оглядає високо підстрижені скроні майора, точнісінько як на старій фотографії початку п’ятдесятих. Якось у нападі сентиментальності майор показав її нам з Іваненком: бравий лейтенант у синьому кітелі з широкими срібними погонами й широченних галіфе, з яких можна пошити ще один мундир. Кожухар і досі стрижеться під напівбокс. Ностальгія по молодості.