— Ось яка зачіска повинна бути в кожного, — каже Кришталь, також, очевидно, схильний до ностальгії. — Зніміть кашкета, товаришу майор.
Кожухар виконує команду, оголюючи свою лисину.
По шерензі проноситься сміх. Кришталь теж посміхається й жестом показує майору, щоб той одягнув кашкета.
Огляд закінчений. Повертаємося на робочі місця. Біля дверей мене зупиняє підполковник Дмитрук:
— Швидко в перукарню! Через півгодини доповісти.
Плакала моя шикарна зачіска. За п’ять хвилин перукар обскуб її відповідно до вимог статуту. Я сумно дивлюсь у дзеркало на свою фізіономію, яка одразу витягнулася, і на вуха, що стирчать. Майже як у Поцілуйка.
“І до нас уже веселий Першотравень завітав!” — лунає з радіоприймача бадьора пісня у виконанні дитячого хору. Саме в унісон моєму настрою. Тепер уже не хочеться думати про випадкову зустріч.
Іваненко сидить за столом і палить, милуючись зеленим листям на тлі синього неба, облямованого легкими білими хмаринками. Моя поява відволікає його від глибокодумного споглядання цих красот. Він повертає голову й розтягується в посмішці:
— Ану, ану… Огірочок!
— Ну тебе… — Сідаю на своє місце і теж запалюю. Зрештою, кожна людина має право на хандру.
— Зараз підемо разом: шеф звелів зайти, тільки-но ти повернешся. Сердитий. Цю історію із зачіскою він тобі ще пригадає. Осоромив старого. — Іваненко знову посміхається. Його життєрадісність дратує мене.
— Теж мені, оракул. — Знімаю кітель і вішаю його на бильце: жарко. — І без твоїх пророкувань тоскно.
— Нічого, шеф твій настрій зараз хутко підніме.
В кабінеті Кожухаря справжнє пекло: сонце господарює тут цілий день. Я вже видудлив півграфина води і з мовчазної згоди майора зняв краватку, розстебнув верхнього гудзика.
— Так, схоже, Ляховський має до всього цього безпосереднє відношення, — майор за звичкою міряє кроками кабінет, зупиняється біля вінка, окидає нас поглядом: — Які висновки?
Власне, головний висновок він уже зробив.
— Ляховський навмисно підкинув нам версію про палке кохання, щоб збити нас із пантелику, — обізвався Іваненко. — Ніякого листа від Рити не було. Він усе вигадав. І все розрахував. Ми шукаємо Коренєва, який нібито втік з тридцятьма тисячами до коханки, а Ляховський — в стороні.
— Отже, вбивство Рити — його рук справа?
— Його, — кивнув Іваненко.
Майор знову закрокував по кабінету.
— Плутанина виходить. Навіщо Ляховському виводити розшук на Риту, а потім убивати її? Нелогічно.
— Тільки на перший погляд, — впевнено продовжував Іваненко. — В такій нелогічності є резон: на думку Ляховського, саме це змусить переконати нас у тому, що він до вбивства непричетний. Так би мовити, відволікаючий маневр.
— Щось занадто складно, — похитав головою майор. — Хіба не простіше було мовчати? Не знаю, і все.
— Перемудрував, — стенув плечима Іваненко. — Вважає себе розумнішим за всіх. Манія величності. Ви ж самі казали, що злочинці іноді поводяться абсолютно нелогічно.
— Ну, а ти як вважаєш? — звернувся до мене майор.
— Згоден з Іваненком. Дев’ятого квітня ввечері, коли Заруба з сином приходили до Коренєва домовлятися стосовно покупки машини, дзвонив Ляховський. Про що вони говорили — невідомо, але відразу по тому Коренєв залишив дружині записку і кудись пішов. Л Ляховський оту записку взяв і потім відіслав а Талліна як “лист” до дружини Коренєва. Тому й адресу віддрукував на машинці.
— Ну, що ж… — Майор пригладив мізинцем кошлату брову. — Насторожувати Ляховського поки не треба. Придивляйтесь. Вивчайте. Нехай гадає, що провів нас. Зміцнюйте в ньому цю впевненість. Важливо, що ми визначили напрямок пошуку. Тепер справа ніде швидше. Головне зараз — докази. До речі, а як бути з алібі Ляховського? Воно в нього, як то кажуть, “залізне”: в той день, коли Коренєв зник після одинадцятої, Ляховський з роботи не виходив.
— Це ще треба перевірити, — сказав Іваненко. — Він міг навмисно муляти всім очі, а потім на якийсь час вийти й швидко повернутися.
— Де ж вони могли зустрітися?
— Хоча б на квартирі Ляховського: він мешкає неподалік від інституту, машиною десять хвилин, не більше. Коренєв приносить гроші, Ляховський вбиває його й швиденько — назад.
— А труп? — запитав я. — Залишає в кімнаті?
— Лише до вечора. — Відчувалося, що Іваненко добре продумав свою версію.
— Ти забув про дружину Ляховського, — остудив його запал майор. — Вона що, спільниця?
Іваненко з переможним виглядом видобув з кишені аркуш паперу, складений вчетверо. Вже щось розкопав. І вміє ж, дідько, подати важливу новину саме в потрібний момент — для більшого ефекту.
— Ось довідка з лікарні. В суботу, одинадцятого квітня, “швидка” доставила до приймального відділення громадянку Ляховську з симптомами харчового отруєння. Хвора скаржилася, що їй раптом запаморочилося в голові, погіршав зір. На жаль, лікарі не робили ніяких аналізів, їх турбувало одне: якомога скоріше зняти інтоксикацію. Промили шлунок. У понеділок, тринадцятого, вона вже була вдома, під вечір Ляховський відвіз дружину на таксі в Гатне до знайомих, щоб видужувала на свіжому повітрі.
— А сам звідти — в аеропорт! — вигукнув я.
— До яких знайомих? — запитав майор.
— Власників будинку, який Ляховський хоче придбати за сорок тисяч. Це ще одна деталь. Цікаво?
— Так, так… — майор пригладив брову. — А з лікарем розмовляв?
— Аякже. На його думку, отруєння могла спричинити надмірна доза бесалолу. Одна конвалюта цілком здатна викликати таку клінічну картину.
— Конвалюта? — перепитав я. — Це що?
— Упаковка, — пояснив Іваненко і поважно додав: — Це суто медичний термін. Так от, бесалол не має ні запаху, ні смаку, його легко підмішати в їжу.
— Гаразд, — сказав майор, — а машина? Якою машиною приїхав? Якою вивіз труп?
— Таксі, — сказав Іваненко. — І в першому, і в другому випадку. Дуже просто.
— Ну, що ж, цілком можливо, цілком можливо… — Майор нарешті припинив свій марафон по кабінету й сів за стіл. — От і знайди це таксі. А для тебе, — порух руки в мій бік, — завдання номер один: Ляховський.
Зайшов до гастроному на розі Володимирської. Вистоявши чергу, примостився з чашкою кави за столиком біля вікна.
Кава тут не найкраща, та все ж я часто заходив сюди, бо колись — півроку чи півстолітя? — ми стояли за цим самим столиком разом з моєю кирпатою веснянкою…
…Я шукав її всю ніч. Якби трохи напружив звивини, то, може, й зметикував би, що червона “Лада” вже далеко за містом, отож можна було завчасно перехопити її на контрольно-пропускному пункті.
Під ранок згадав про її батьків. Мабуть, місця собі не знаходять.
На мій подив, мати була розважливо спокійною, а батько розкис, сплескував долонями: “Він її вб’є! Він же скажений!..”
Отже, вони вже знають. Звідки?
— Іра дзвонила, — пояснила мати.
— Дзвонила?!
— Так. З Харкова. Вона там.
— Де “там”? Адреса?
— Адреси не знаю. Лише телефон.
Нам пощастило: впіймали таксі. Кажу “нам”, бо Ірин батько ув’язався за мною. Через десять хвилин були в аеропорту. А ще через півтори години — в Харкові.
Прокурор виявився чуйною людиною і дав мені оперативну групу. Встановлення адреси за номером телефону було хвилинною справою.
Червона “Лада” стояла біля входу. Я полегшено зітхнув. Старший опергрупи наказав мені залишатися в машині. Він має рацію: ще не втримаюсь, і моєму колезі доведеться притягати мене за побої.
Через кілька хвилин вивели Соколова. Він ішов із закладеними за спину руками. Ця картина дуже мене потішила. Проходячи мимо, він різонув мене розлюченим поглядом. У відповідь я мило всміхнувся.
Через хвилину машина мчала його до райвідділу. А ще через мить з будинку вибігла Іра. Вона змарніла за цю ніч: обличчя бліде, під очима синці. Кинувся до неї, хотів обняти, але вона відсторонилася, глянула холодно:
— Хто тебе просив?
Я сторопів.