— Тобто, як… Ти ж сама крикнула: “Женя!”
— Я кликала тебе, а не твоїх детективів. Навіщо ти привів їх сюди?
Я не знав, що відповісти. Ніби обухом по голові. Мовчки відійшов, сів у машину. Шалене дівчисько! Слідчий викликав нас із Ірою. За всю дорогу ми з нею не перемовилися й словом.
— Коли й при яких обставинах викрали вашу дружину?
Іра здивовано скинула очі на мене.
Я розповів, щомиті чекаючи, що Іра вигукне щось на зразок: “Безсовісний брехун!” Але вона мовчала, і це підбадьорювало.
Зате в коридорі моя “дружина” дала волю обуренню:
— Чи ти сповна розуму?
— Я змушений був назватися твоїм чоловіком, інакше не зміг би заручитися підтримкою прокуратури.
— Навіщо тобі знадобилася ця підтримка? Вирішив запроторити його до в’язниці?
Вона вгадала мій намір, але її тон втримав мене від зізнання.
— Але ж він викрав тебе! За це передбачена кримінальна відповідальність.
— А ти тут при чому?
Я зітхнув:
— Гаразд. Я ні при чому. А твої батьки? Вони просили мене допомогти.
— І ти не зміг вигадати нічого кращого, як звернутися до прокурора?
— Він викрав тебе, — глухо повторив я.
— Я не річ! І в машину сіла сама, зрозуміло?
Після такої фрази слід було б забиратися до біса. Або в аеропорт, щоб найближчим рейсом повернутися до Києва. Але я не зрушив з місця і вперто стояв, зціпивши зуби.
— Піди й скажи, щоб вони відпустили його, — сказала вона.
— Ти розумієш, як це виглядатиме? — вжахнувся я. — В яке становище ти мене ставиш?
— Мені байдуже. Ти сам заварив цю кашу. Піди й скажи. Негайно. Інакше піду я.
Відчув, як на вилицях здулися жовна. З силою стиснув кулак.
— Гаразд. Піду.
Не пам’ятаю, як і що я пояснював слідчому, пам’ятаю лише його розуміючу посмішку і принизливу процедуру написання заяви, у якій я знімав усі свої претензії до громадянина Соколова. І його посмішку пам’ятаю: тріумфуючу, нахабну. Стерпіти її було найважче.
Літак вилітав о сьомій вечора. Ми пили каву в буфеті. Вікна виходили на вулицю, і я побачив, як під’їхала червона “Лада”. На цей колір у мене вже була алергія. Увійшов Соколов. Мене він принципово не помічав. Звернувся до Іри:
— Ще чотири години. Їдьмо до мене.
— Тільки всі разом, — Іра глянула на мене. Я зосереджено пив каву.
— І справді, поїхали, — сказав майбутній тесть, але, схоже, не мій. Він почував вдячність до свого майбутнього зятя за те, що той залишив його дочку живою. І навіть без синців. Уже забув, що в цьому є і моя заслуга.
— А ти? — запитала мене Іра.
Уже вкотре вона влаштовувала мені випробування. Це було, мабуть, на благородство. Хотілося послати цю трійцю родичів під три чорти. Але зелені очі дивилися на мене майже з ніжністю…
Соколов узяв з холодильника пляшку горілки, розлив по склянках, запросив до столу. Я відмовився.
— Розумію, розумію, адже ви при виконанні… — уїдливо сказав Соколов і вийшов з тестем на кухню.
— Міг би посидіти хоча б для годиться, — буркнула Іра, коли ми лишилися вдвох.
— Для годиться? — Мені здалося, вона жартує. Але вона дивилася цілком серйозно. — Може, мені з ним ще й на брудершафт випити?
— Такої жертви я від тебе не вимагаю. Але ти повинен бути вище своїх образ самолюбства.
— Ах, я повинен… А ти? Хіба тебе він не образив? Досить і того, що я сюди приїхав…
— А тебе ніхто не кликав. — Соколов стояв на порозі кімнати і з ненавистю дивився на мене. Вже хильнув. — Вимітайся!
Я різко підвівся. Соколов із злорадною посмішкою ступив мені назустріч. Тільки бійки й не вистачало! На мить уявив, як буду пояснювати прокурору свою присутність тут після всього, що сталося. Захоплююча ситуація.
— Ходімо, — звернувся до Іри. — Я люблю тебе. Ходімо…
Вона нерішуче глянула на збудженого Соколова, потім на мене, заперечливо похитала головою:
— Ні…
Зрозуміло. Залишається з переможеним. Жаліслива. Нехай!
Я розтиснув кулак, повернувся і вийшов…
— Вам недобре?
Якийсь літній чоловік співчутливо зазирав мені в очі.
— Що?..
— Я втретє звертаюся до вас, а ви не чуєте. Вам недобре?
Все. Досить. Краще думати про справи. Точніше, про одну, яка чекала на мене, поки я тут витав у меланхолійних спогадах. Глянув на годинник: до призначеної зустрічі залишилося півгодини. Встигну.
Двері відчинила господиня. Шовковий пеньюар вдало підкреслював струнку постать і високий бюст. Довге русяве волосся розсипане по плечах, і ця продумана недбалість зачіски надавала обличчю жінки розніженої таємничості. Гарна, що й казати.
— Проходьте, проходьте, — гостинно запросила вона.
У невеличкій затишній кімнаті не було нічого зайвого. В кутку біля вікна між двома зручними кріслами стояв журнальний столик, а на ньому — відкоркована пляшка вірменського коньяку, сир, лимон, два келихи.
Жінка сіла в крісло, надміру оголивши стегна, жестом вказала на друге:
— Прошу. Вип’ємо коньяку?
— Ні, дякую.
— Ах, так, указ… Я й забула. Але ж, крім нас, тут нікого немає. І я з вами, — вона наповнила келих. — По трішечки. За знайомство.
— Якось іншим разом.
— Ну, хоча б почаркуйтеся зі мною, — вона простягнула до мене руку з келихом. Я поступився. Кришталь тоненько дзенькнув. Жінка випила, а я поставив свій коньяк на столик, навіть не умочивши губи.
Вона запалила, глибоко затягнулася димом.
— Я до ваших послуг.
З огляду на її позу ця фраза прозвучала дещо двозначно. Бісова баба!
— В мене до вас кілька запитань, — почав я.
— Фі, як офіційно, — зморщила вона маленького носика. — Ви ж не прокурор. Будьте трохи люб’язнішим з дамою. Чи я вам не до вподоби?
Довелося докладати значних зусиль, щоб не втрапляти поглядом куди не треба. Даремно я прийшов сюди сам.
— Ні. Ви не в моєму стилі.
— Шкода. Бо ви — в моєму.
— Ну, досить, громадянко Ляховська!
— Як? Уже громадянка? — Ляховська підвелася, наблизилась до мене. Мені також довелося підвестися і ступити крок назад, щоб не наштовхнутися на агресивно випнутий бюст господині. Це була моя тактична похибка: відступ завжди додає сміливості наступаючому. Ляховська обхопила мене за шию руками й припала до вуст. Я на мить отетерів. Оговтавшись, різко відштовхнув її. Жінка спокійно опустилася в крісло, прибрала попередню позу, взяла з пачки цигарку. — Який ви полохливий. Та сідайте, не бійтеся, на вашу цнотливість я не зазіхатиму.
Я сів, теж запалив. Руки тремтіли.
— Як це розуміти? — запитав по хвилі.
— Як хочете, — байдуже відказала вона, не виявляючи більше до мене ніякої цікавості. — Задавайте свої запитання.
Помітив, що фільтр моєї цигарки червоний від помади. Витер хусточкою губи. Сексуальна психопатка!
— Навіщо вам знадобився будинок у Гатному? Адже маєте чудову квартиру.
— Вже дізналися… Втомилися від урбанізації. Таке пояснення влаштовує?
— Не дуже. А що, є інше?
— Є. Незабаром син повернеться з армії.
— У вас такий дорослий син? — здивувався я. На вигляд вона була років тридцяти.
— Комплімент досить незграбний, — всміхнулася Ляховська, — але приємний. Уявіть собі, мені вже сорок. На жаль.
— Хоч темперамент як у двадцятирічної… — вколов я.
— То пусте. Так, примха. Я людина настрою.
— Отже, будинок ви купуєте для сина?
— Для себе. Синові залишимо квартиру.
— І за скільки купуєте?
— Навіщо зайві запитання: адже знаєте.
— А як же бути з декларацією? В ній вам доведеться вказати, звідки у вас такі гроші.
— Ну, й вкажемо. Нам нема чого приховувати. Тут усе чисто. Мій чоловік добре заробляє. І великі премії одержував, гонорари за винаходи.
Так, я знайомився з документацією. Премії та гонорари справді були. Всього двадцять тисяч. Сума чимала. Але на будинок її не вистачає. Отже, походження свого останнього “гонорару” Ляховський приховав від дружини. Ото піднесе їй сюрприз!
А під вечір я наніс ще один візит. Щоправда, туди . мене не запрошували, але знаю напевне, що чекали.
За ці дні Коренєва помітно змарніла, чіткіше проступили зморшки.