Выбрать главу

— Тобто, як… Ти ж сама крикнула: “Женя!”

— Я кликала тебе, а не твоїх детективів. Навіщо ти привів їх сюди?

Я не знав, що відповісти. Ніби обухом по голові. Мовчки відійшов, сів у машину. Шалене дівчисько! Слід­чий викликав нас із Ірою. За всю дорогу ми з нею не перемовилися й словом.

— Коли й при яких обставинах викрали вашу дру­жину?

Іра здивовано скинула очі на мене.

Я розповів, щомиті чекаючи, що Іра вигукне щось на зразок: “Безсовісний брехун!” Але вона мовчала, і це підбадьорювало.

Зате в коридорі моя “дружина” дала волю обуренню:

— Чи ти сповна розуму?

— Я змушений був назватися твоїм чоловіком, інакше не зміг би заручитися підтримкою прокуратури.

— Навіщо тобі знадобилася ця підтримка? Вирішив запроторити його до в’язниці?

Вона вгадала мій намір, але її тон втримав мене від зізнання.

— Але ж він викрав тебе! За це передбачена кримі­нальна відповідальність.

— А ти тут при чому?

Я зітхнув:

— Гаразд. Я ні при чому. А твої батьки? Вони про­сили мене допомогти.

— І ти не зміг вигадати нічого кращого, як зверну­тися до прокурора?

— Він викрав тебе, — глухо повторив я.

— Я не річ! І в машину сіла сама, зрозуміло?

Після такої фрази слід було б забиратися до біса. Або в аеропорт, щоб найближчим рейсом повернутися до Києва. Але я не зрушив з місця і вперто стояв, зціпив­ши зуби.

— Піди й скажи, щоб вони відпустили його, — сказа­ла вона.

— Ти розумієш, як це виглядатиме? — вжахнувся я. — В яке становище ти мене ставиш?

— Мені байдуже. Ти сам заварив цю кашу. Піди й скажи. Негайно. Інакше піду я.

Відчув, як на вилицях здулися жовна. З силою стис­нув кулак.

— Гаразд. Піду.

Не пам’ятаю, як і що я пояснював слідчому, пам’ятаю лише його розуміючу посмішку і принизливу процедуру написання заяви, у якій я знімав усі свої претензії до громадянина Соколова. І його посмішку пам’ятаю: трі­умфуючу, нахабну. Стерпіти її було найважче.

Літак вилітав о сьомій вечора. Ми пили каву в буфеті. Вікна виходили на вулицю, і я побачив, як під’їхала чер­вона “Лада”. На цей колір у мене вже була алергія. Увійшов Соколов. Мене він принципово не помічав. Звер­нувся до Іри:

— Ще чотири години. Їдьмо до мене.

— Тільки всі разом, — Іра глянула на мене. Я зосе­реджено пив каву.

— І справді, поїхали, — сказав майбутній тесть, але, схоже, не мій. Він почував вдячність до свого майбутньо­го зятя за те, що той залишив його дочку живою. І на­віть без синців. Уже забув, що в цьому є і моя заслуга.

— А ти? — запитала мене Іра.

Уже вкотре вона влаштовувала мені випробування. Це було, мабуть, на благородство. Хотілося послати цю трій­цю родичів під три чорти. Але зелені очі дивилися на мене майже з ніжністю…

Соколов узяв з холодильника пляшку горілки, розлив по склянках, запросив до столу. Я відмовився.

— Розумію, розумію, адже ви при виконанні… — уїдливо сказав Соколов і вийшов з тестем на кухню.

— Міг би посидіти хоча б для годиться, — буркнула Іра, коли ми лишилися вдвох.

— Для годиться? — Мені здалося, вона жартує. Але вона дивилася цілком серйозно. — Може, мені з ним ще й на брудершафт випити?

— Такої жертви я від тебе не вимагаю. Але ти по­винен бути вище своїх образ самолюбства.

— Ах, я повинен… А ти? Хіба тебе він не образив? Досить і того, що я сюди приїхав…

— А тебе ніхто не кликав. — Соколов стояв на порозі кімнати і з ненавистю дивився на мене. Вже хильнув. — Вимітайся!

Я різко підвівся. Соколов із злорадною посмішкою ступив мені назустріч. Тільки бійки й не вистачало! На мить уявив, як буду пояснювати прокурору свою присут­ність тут після всього, що сталося. Захоплююча ситуація.

— Ходімо, — звернувся до Іри. — Я люблю тебе. Ходімо…

Вона нерішуче глянула на збудженого Соколова, по­тім на мене, заперечливо похитала головою:

— Ні…

Зрозуміло. Залишається з переможеним. Жаліслива. Нехай!

Я розтиснув кулак, повернувся і вийшов…

— Вам недобре?

Якийсь літній чоловік співчутливо зазирав мені в очі.

— Що?..

— Я втретє звертаюся до вас, а ви не чуєте. Вам не­добре?

Все. Досить. Краще думати про справи. Точніше, про одну, яка чекала на мене, поки я тут витав у меланхолій­них спогадах. Глянув на годинник: до призначеної зу­стрічі залишилося півгодини. Встигну.

Двері відчинила господиня. Шовковий пеньюар вдало підкреслював струнку постать і високий бюст. Довге ру­сяве волосся розсипане по плечах, і ця продумана недба­лість зачіски надавала обличчю жінки розніженої таємни­чості. Гарна, що й казати.

— Проходьте, проходьте, — гостинно запросила вона.

У невеличкій затишній кімнаті не було нічого зайвого. В кутку біля вікна між двома зручними кріслами стояв журнальний столик, а на ньому — відкоркована пляшка вірменського коньяку, сир, лимон, два келихи.

Жінка сіла в крісло, надміру оголивши стегна, жестом вказала на друге:

— Прошу. Вип’ємо коньяку?

— Ні, дякую.

— Ах, так, указ… Я й забула. Але ж, крім нас, тут нікого немає. І я з вами, — вона наповнила келих. — По трішечки. За знайомство.

— Якось іншим разом.

— Ну, хоча б почаркуйтеся зі мною, — вона простяг­нула до мене руку з келихом. Я поступився. Кришталь то­ненько дзенькнув. Жінка випила, а я поставив свій коньяк на столик, навіть не умочивши губи.

Вона запалила, глибоко затягнулася димом.

— Я до ваших послуг.

З огляду на її позу ця фраза прозвучала дещо дво­значно. Бісова баба!

— В мене до вас кілька запитань, — почав я.

— Фі, як офіційно, — зморщила вона маленького но­сика. — Ви ж не прокурор. Будьте трохи люб’язнішим з дамою. Чи я вам не до вподоби?

Довелося докладати значних зусиль, щоб не втрапля­ти поглядом куди не треба. Даремно я прийшов сюди сам.

— Ні. Ви не в моєму стилі.

— Шкода. Бо ви — в моєму.

— Ну, досить, громадянко Ляховська!

— Як? Уже громадянка? — Ляховська підвелася, на­близилась до мене. Мені також довелося підвестися і сту­пити крок назад, щоб не наштовхнутися на агресивно випнутий бюст господині. Це була моя тактична похиб­ка: відступ завжди додає сміливості наступаючому. Ля­ховська обхопила мене за шию руками й припала до вуст. Я на мить отетерів. Оговтавшись, різко відштовхнув її. Жінка спокійно опустилася в крісло, прибрала попередню позу, взяла з пачки цигарку. — Який ви полохливий. Та сідайте, не бійтеся, на вашу цнотливість я не зазіхатиму.

Я сів, теж запалив. Руки тремтіли.

— Як це розуміти? — запитав по хвилі.

— Як хочете, — байдуже відказала вона, не виявляю­чи більше до мене ніякої цікавості. — Задавайте свої за­питання.

Помітив, що фільтр моєї цигарки червоний від помади. Витер хусточкою губи. Сексуальна психопатка!

— Навіщо вам знадобився будинок у Гатному? Адже маєте чудову квартиру.

— Вже дізналися… Втомилися від урбанізації. Таке пояснення влаштовує?

— Не дуже. А що, є інше?

— Є. Незабаром син повернеться з армії.

— У вас такий дорослий син? — здивувався я. На вигляд вона була років тридцяти.

— Комплімент досить незграбний, — всміхнулася Ляховська, — але приємний. Уявіть собі, мені вже сорок. На жаль.

— Хоч темперамент як у двадцятирічної… — вколов я.

— То пусте. Так, примха. Я людина настрою.

— Отже, будинок ви купуєте для сина?

— Для себе. Синові залишимо квартиру.

— І за скільки купуєте?

— Навіщо зайві запитання: адже знаєте.

— А як же бути з декларацією? В ній вам доведеть­ся вказати, звідки у вас такі гроші.

— Ну, й вкажемо. Нам нема чого приховувати. Тут усе чисто. Мій чоловік добре заробляє. І великі премії одержував, гонорари за винаходи.

Так, я знайомився з документацією. Премії та гонора­ри справді були. Всього двадцять тисяч. Сума чимала. Але на будинок її не вистачає. Отже, походження свого останнього “гонорару” Ляховський приховав від дружи­ни. Ото піднесе їй сюрприз!

А під вечір я наніс ще один візит. Щоправда, туди . мене не запрошували, але знаю напевне, що чекали.

За ці дні Коренєва помітно змарніла, чіткіше просту­пили зморшки.