— Здрастуйте, Ганно Борисівно!
Всупереч моїм сподіванням, особливої радості на її обличчі я не помітив. Навіть навпаки, Коренєва глянула на мене непривітно, мовчки ступила в бік, пропускаючи до передпокою.
— Може, я невчасно?
— Яке це має значення? Ви ж у справах.
Дивно. Така метаморфоза. Що могло скоїтися?
Розмірковуючи над цим, увійшов до кімнати і за столом побачив… Ляховського!
— А, товаришу лейтенант! — Він зрадів так щиро, що я подумки відзначив його неабиякі акторські здібності.
— Старший лейтенант, — уточнив я. Кляте честолюбство, що тут вдієш.
— Вітаю! З цього приводу не завадило б, — він клацнув пальцем себе по горлянці. — Але розумію: служба дні і ночі. То, може, чайку, га? Сідайте до столу, господиня пригостить.
— Доречно було б спитати, чи не заперечує сама господиня.
Коренєва мовчки стенула плечима. Цей жест, очевидно, слід було витлумачувати як заперечення. Але ініціативу взяв на себе Ляховський.
— Ганночко, будь ласка. За чашкою чаю і розмовляти приємніше.
Коренєва вийшла, повернулася з чаїнками, поставила на стіл. Усе це мовчки, ні на кого не дивлячись. Я нічого не розумів.
Коли Коренєва знову вийшла з кімнати, я повернув голову до Ляховського:
— Зізнатися, не чекав побачити вас тут.
Ляховський усміхнувся:
— Сподіваюся, ніяких пікантних думок з цього приводу у вас не виникло? Останнім часом я частенько навідую Ганночку: адже в неї горе, треба підтримати, втішити. Кому ж іще це зробити, як не єдиному другові Вовика?
— Не розумію. Про яке горе ви говорите?
— Ну, як же… Вовик зник. — Ляховський вимовив це з глибоким сумом. — Де він, що з ним — невідомо. Знаєте, різне на думку спадає…
— Та хіба ж не ви самі висловлювали мало не впевненість щодо мотивів його зникнення? — здивовано запитав я.
— Тихіше, прошу вас… — Ляховський кинув погляд на двері. — Ну, так. Хіба я відмовляюсь? Але хто міг подумати, що цей зв’язок переросте у щось більше за звичайний флірт? І скінчиться так трагічно.
— Що ви маєте на увазі?
— Як що? Загибель Рнточки, звичайно. Дізнавшись про це, Вовик міг накласти на себе руки. Він такий емоційний, такий вразливий.
— А ви звідки дізналися про смерть Рити?
— Від Іллєнка, — незворушно сказав Ляховський. — Я був просто приголомшений. Таке горе!.. — Він скрушно похитав головою, зітхнув. — Важко повірити. Чудова дівчина. А як любила Вовика! Я розповів Ганночці про все. Вона повинна знати правду. їй так буде легше.
Як зворушливо! Можна і розчулитися. Благодійник…
— А як же ваші побоювання щодо наміру Ганни Борисівни піти до інституту, в партком? Чи вже не вірите в повернення Коренєва?
— Ні, чому… Надія завжди, як кажуть, повинна жевріти. Крім того, він надіслав листа… — Ляховський не втримався і пильно глянув на мене. Мовляв, ні, не чекай, я тобі нічого не скажу. Поки що. — Ну, а що стосується побоювань… Ганночці зараз не до цього.
— А про свою роль у цій історії ви також розповіли Ганні Борисівні? — поцікавився я.
Ляховський знову глянув на двері.
— Гадаю, то була суто чоловіча розмова. Адже я міг і не розповідати вам про це, але щире бажання допомогти розслідуванню…
— Зрозуміло, — різко урвав його я. Ну й тип!
Увійшла Коренєва з тацею. Поставивши чайник і тарілки з бутербродами на стіл, вона сіла напроти мене, ніби підкреслюючи своє небажання спілкуватися зі мною. Позначається вплив друга родини. Напевне, доповів їй, що я приховую від неї амурні походеньки чоловіка. “Я розповів Ганночці про все”. Ні, Юрію Петровичу, не про все.
— Ганно Борисівно… — почав я. — Мені важко про це казати… — але, боюсь, свого чоловіка ви більше не побачите.
— Я вже з цим змирилася, — сказала вона. — Що ж… якщо у тієї пройди йому краще… — В її голосі забриніли сльози.
— Як? Хіба Юрій Петрович не сказав вам, що Рита померла? — я глянув на Ляховського.
— Не встиг… — промимрив він.
— Померла?! — скинула брови Коренєва.
— Точніше, її вбили.
— Матінко!
— До речі, ваш чоловік до Талліна не їздив. — Я вирішив таки сказати про лист: нехай Ляховський понервує.
— Тобто як? — звела брови Коренєва. — А лист?
— Його надіслав не він.
— Що ви кажете! Я добре знаю його почерк!
— Так, записка написана його рукою. Але конверт у поштову скриню вкинула інша рука.
— Нічого не розумію… Чия?
— Вбивці.
— Ви хочете сказати…
— Так… Гадаю, і вашого чоловіка теж вбито.
— Ні! — Коренєва з жахом зробила заперечливий жест. — Ні! Не може цього бути!
Жіноча логіка незбагненна. Нещодавно вона сама переконувала мене в протилежному.
— На жаль, може.
— Але хто?..
— Цього я ще не знаю напевно.
Ляховський слухав абсолютно спокійно. Витримка в нього залізна. Покладається на своє алібі.
— Це брехня! — вигукнула Коренєва. її збуджений погляд, здавалося, пронизує мене наскрізь. — Ви брешете! Цього не може бути! — Вона підхопилася й вибігла з кімнати.
— Звідкіля у вас такі відомості? — з таким же незворушним спокоєм запитав Ляховський, вдаючи приголомшення.
— Службова таємниця, — пошепки сказав я. — Але вам я обов’язково коли-небудь про це розповім.
Його оксамитові очі блиснули настороженістю.
— Щось ви до мене вчащаєте, — всміхнувся Ляховський, коли я переступив поріг його кабінету.
— Що вдієш, адже ви — наше найповніше джерело інформації.
Ми сіли один проти одного, обмінюючись люб’язними посмішками. Я чекав, що він зараз скаже щось про мій учорашній візит до мадам Ляховської. І не помилився.
— Мушу зазначити, що ваш інтерес до моєї скромної особи починає мене бентежити.
— Бентежити? — здивувався я. — Які ви маєте для цього підстави?
— Ніяких, звичайно, крім хіба що вашою бажання вплутати в цю історію мене.
— Тобто? — я зробив вигляд, що не розумію його натяку.
— Товаришу лейтенант…
— Старший лейтенант, — виправив я.
— Звичайно… старший… Адже ми не діти. Давайте обійдемося без цих… реверансів.
— Давайте, — погодився я.
— Розслідування зайшло в безвихідь, чи не так?
— Припустимо.
— А справу треба закривати?
— Не розумію вас.
— Он як? А ваші натяки на мої поїздки до Гатного? Так, я збираюся придбати там будинок, але яке вам до цього діло? Чого ви хочете? В чому підозрюєте? В причетності до зникнення Вовика? Нонсенс!
Його вродливе обличчя пашіло обуренням. Артист! І яко натхнення!
— Вовик був для мене як рідний брат. Як ви можете?
Тут уже не витримав я.
— Ви хотіли сказати — “співавтор”?
Ляховський різонув поглядом.
— Он куди ви хилите… Так, і співавтор!
— І не один, — продовжував я наступати.
— Ну, й що з того? Цс просто смішно! Криміналу тут немає! Я доктор технічних наук, не забувайте!
— Пам’ятаю, аякже. Але будинок коштує сорок тисяч. А ваш гонорар за плідне співавторство становить усього двадцять. Де ж ви збиралися взяти решту?
— Маю збереження. І дружина теж.
— А, збереження… Зрозуміло.
Ляховський скинув на мене очі. Дуже виразний погляд. Гама емоцій.
— Уявіть собі, — всміхнувся він. — І ваша іронія недоречна.
— Скажіть, Юрію Петровичу, у вас у кабінеті була друкарська машинка? — несподівано змінив я тему.
— Машинка?
— Так. Друкарська.
— А, ця… Була.
— Де ж вона?
— Уявлення не маю. Прийшло двоє здорованів, сказали, що машинці потрібна профілактика. І забрали.
— А хто давав розпорядження на профілактику вашої машинки?
— Здалася вам ця машинка! І взагалі, дайте мені спокій!
— От цього не обіцяю, — сказав я.
— Ну, тоді… — Ляховський поліз у шухляду, витяг якийсь пакунок і простягнув мені: — Поцікавтеся.
— Що це?
— А ви розгорніть.
Розгорнув. Фотографії. Кольорові. Якість відмінна. І сюжет цікавий: такий собі молодик чаркується з вродливою жінкою, між ними журнальний столик, на якому стоїть відкоркована пляшка коньяку; а ось цей самий молодик припав у пристрасному цілунку до тієї самої жінки…