Степан усміхнувся, простяг золотисту пачку. Сашко обережно, щоб не забруднити її, видобув тверду, як олівець, сигарету і схилився над вогником. Руки в нього ледь-ледь тремтіли.
— Для тітки стараєшся? — запитав Фонарьков.
— Еге ж. Старовинний годинник ремонтую.
— Он як, — кивнув Фонарьков. — Мабуть, трофейний?
— Антикварний, — Сашко не міг підняти очі.
— Системи «вальтер», очевидно?
Сашко вирішив прикинутися наївним:
— Такої годинникової фірми немає. Австрійський, із зозулею.
Фонарьков клацнув засувом і наказав:
— Витягай коробку!
— Яку?
— Зі скарбом.
Сашко нагнувся й видобув з-під верстака коробку.
— Ваша?
— Чия вона і що в ній — тільки ми вдвох знаємо. Втямив?
— Вперше бачу цю річ.
— Це ти вчора міг так сказати. А сьогодні — ні. Ніхто не повірить, що ця деталька сама вистрибнула з пістолета на верстак.
— Все одно у вас доказів немає, — не здавався Сашко.
— Доказів — хоч греблю гати, — Фонарьков довго мовчав, дивлячись на хлопця, нарешті сказав:
— Дай-но сюди. І запам’ятай: більше — ніякої самодіяльності, ніяких «вальтерів». Побачу — голову відкручу.
19. Барон
Що змінилося? Зовнішність і мова. Приваблива навіть здалеку, з першого погляду, Віка тепер викликала співчуття. Кроки стали важкими, рухи — невпевненими, тіло обм’якло, ніби розпливлося. Часто її мучив головний біль. Віці дали путівку в санаторій. Барон прийшов проводжати. Погомоніли про те-се, а на прощання Барон запропонував:
— А звідти приїжджай до мене.
— Навіщо? — здивувалася Віка.
— Житимеш зі мною, — сказав Барон, розуміючи, що Віка відмовиться.
— Я вас не впізнаю, барон фон Арков, — скривила губи. — Ви — і раптом благодійність. Сміховина!
— Не кепкуй!
— А ти не верзи дурниць, — м’якше сказала Віка. — Тепер мені хіба що в монастир. У твоїх баронських володіннях є монастир?
Барон хотів за звичкою запитати, чоловічого чи жіночого, але вчасно спохопився:
— Гаразд, поговоримо через два місяці. Сподіваюсь, у тебе зміниться настрій.
— У тебе — теж.
І ніби в воду дивилася.
За два місяці ставлення до Віки не змінилося — змінилося воно раніше. Але коли зустрів Віку на майданчику, де зупинялися санаторні автобуси, то вже не наполягав на її переїзді до себе. Віка не згадувала його пропозиції, навіть не раділа з їхньої зустрічі. Надміру засмагла, з грубувато, майже вульгарно нафарбованими губами й повіками, пластмасовими кліпсами і яскравим лаком на нігтях, вона видавалася чужою поруч із підтягнутим, вишукано одягненим Бароном.
Обидва заметушилися, заквапилися, хоч поспішати було нікуди. Віка погодилася їхати на таксі. Ось і вулиця, па якій мешкала, а ось її будинок. Домовившись подзвонити одне одному, попрощалися.
Барон подався до Валентина Моховика, свого підручного, ласого на гроші й ладного за них продати й батька рідного. Віддано заглядаючи шефові в очі, запевняв:
— Квартиру я сам знайду. І зліпок зроблю — це я вже вмію, один знайомий навчив. А ключ — за тобою. Я сам пробував — не виходить. У хату піду сам, прихоплю найцінніше — і квит, лічи грошики.
Барон, відчуваючи, що Валентинові ризиковано довіряти таку справу — і сліди залишить, і на коштовностях не знається, — переводив розмову на інше.
Проте Моховик не вгавав:
— Я знаю одного перекупника. Все бере — і килими, і телевізори. Не скупиться.
Барон засміявся:
— Килими, телевізори… Хто їх виносить? Треба брати тільки гроші, золото, коштовності.
Насміхався над планами Моховика, обмізковував до дрібниць справу й воднораз придивлявся до своїх колег по роботі. Врешті наважився — довірив Лукіну за десятку зробити ключ.
На другий, дуже складний, замок квартиру вдень не замикали. Барон у цьому пересвідчився. Вивідав і те, що господаря, старшого товарознавця шкіргалантерейного об’єднання, щовівторка викликали на нараду. З товарознавцем частенько випивали в «колі». Зацікавився ним Барон тоді, коли той напідпитку зронив дивну фразу: мовляв, грошики не скисають, коли їх вчасно стерилізують і закручують, як овочі, в банках. Барон одразу збагнув, де шукати жадані червінці. Другу схованку побачив у бінокль — не один день просидів з ним у підстанції, навпроти вікон квартири Полякова.
Ключ і план операції готували ніби жартома, граючись, переконуючи один одного, що насправді справи не буде. Та одного разу Барон, не даючи конкретних вказівок Валентинові, раптом сказав, щоб той завтра приїхав на машині і захопив «коромисло» — так називали пристрій для перенесення електролічильників.