до певної міри ця цифра (в таблиці вона з’єднана з цифрою для північних повітів) може підлягати сумніву, бо вона виведена з серії всього 19 людей, але коли прийняти до уваги, що в числі промірених було 36 % субрахіцефа-лів, то прийдеться шукати иншого пояснення, що про нього ми скажемо далі. Потім, коли звернемось знову до порівнюючи малого головного покажчика в південно-західній частині Чернигівіцини та на північному сході Волині, то він, як і всі инші етнічні ознаки населення цих місцевостей, мусить залежати від домішки білоруського елементу (головний покажчик білорусів — 81,8) або, що також можливо, від недостатнього проникання українців в місцевості, зайняті раніш білорусами. Ще складніше питання про досить малу брахіцефалію серед населення північно-східньої частини Полтавщини. Для пояснення цього факту згадаємо тільки те, що, здається, нігде на Україні не переведено стільки експериментів для зміни етнічного характеру населення, як саме в цих місцевостях. Не кажучи вже про розпочате ще в XIV віці переселення людей з берегів Бугу та Дністра, а далі про також давню імміграцію білорусів та чернигівських українців,— ще в XIX столітті поміщики робили спроби переселяти туди цілими селами великоросів; при цьому цікаво зазначити той факт, що це дуже мало відбилося на мові, і коли цей вплив можна помітити, то тільки на деяких етнографічних подробицях, особливо в північних повітах. Антропологічно, як це спостеріг я та Чика-ленко, населення козачих сел Полтавщини дуже різко відріжняється від колишнього кріпацького населення і своїм високим зростом, і темнішою пігментацією, і вищим головним покажчиком. Далі незначну субрахіцефалію північно-західньої, південно-західньої та центральної Волині треба вже инакше поясняти. Говорячи про зріст, ми згадували вже про вузьку смугу, що тягнеться через північно-західню та центральну Волинь та кінчається в північних повітах Поділля. Явна річ, і в цьому випадку ми також маємо до діла з впливом польсько-мазурської імміграції (середній головний покажчик поляків — 82,1), а на північному заході Волині міг також відбитись і вплив литовський ятвягів (головний покажчик литовців — 81,8). Тільки тим самим впливом можна пояснити й помітну субрахіцефалію північно-східніх галичан, що її сконстатував Раковський. Вплив цей виказався, однак, дуже слабким щодо галицьких горців; коли в них це й помітно, то хіба що на галицьких гуцулах, бо їх головний покажчик трохи нижчий за покажчик буковинських та угорських гуцулів. Ці останні так само, як бачванці, і головним покажчиком знаходяться в наявному зв’язку з буковинськими румунами (головний покажчик — 86,3), почасти з болгарами (84,7), боснійськими сербами (85,7), сербохорватами (86,0), герцеговинцями (86,7), трансиль-ванськими румунами (87,2), а почасти також і з західніми слав'янами (чехи — 85,4, словаки — 85,4, моравські словаки — 85,3).
Ця картина середніх головних покажчиків та їх географічного розподілу на Україні стає значно рельєфніша та виразніша, коли ми підемо трохи глибше і звернемо увагу на відсоткове взаємовідношення ріжних черепних типів у місцевостях, що дають субрахіцефальні головні покажчики. Роздивляючись з цієї точки погляду цифри південно-західніх повітів Чернигівщини (головний покажчик — 82,3), ми бачимо, що кількість доліхоцефалів не перевищує там 8,1 %, мезоцефалів — 20,5 %; але субрахіцефалів там є 31,3% і брахіцефалів — 39,5%, цебто, инакше кажучи, основну частину населення (майже 40%) становлять справжні брахіцефали. Те саме, але в більшій мірі, знаходимо і в українських повітах Курщини, де загальний головний покажчик, однак, уже брахіцефальний. На Полтавщині (головний покажчик — 83,25) бачимо те саме відношення: 1,8% доліхоцефалів, 12,1 %