мезоцефалів, 36,4 % субрахіцефалів і 47,7 % брахіцефалів. На Київщині (цифри Алешо дають там середній головний покажчик 83,2)—те саме: 5,7% доліхоцефалів, 11,6% мезоцефалів, 37,5% субрахіцефалів та 45% брахіцефалів. У північних повітах Поділля (середній головний покажчик —
82,3) відношення дуже близьке до того самого явища: 7,7 % доліхоцефалів,
17,3 % мезоцефалів, 32,7 % субрахіцефалів та 42,3 % брахіцефалів. Майже те саме бачимо і в північно-східній Галичині та на Кубані. Словом, в усіх перечислених нами місцевостях України з субрахіцефальним покажчиком справжні брахіцефали коли не переважають, маючи абсолютну більшість, то все-таки перевищують чисельно навіть кількість субрахіцефалів при порівнюючи невеликому відсоткові довгоголових та середньоголових, цебто брахіцефали становлять корінне населення. Трохи инакші виявляються відношення на Волині; тут субрахіцефальний середній головний покажчик з дійсною перевагою субрахіцефалів при невеликій кількости брахіцефалів: у північно-східній частині Волині — 0,0% доліхоцефалів, 16,8% мезоцефалів, 44,1 % субрахіцефалів і тільки 37,2 % брахіцефалів; на північному заході — 9 % доліхоцефалів, 51,5 %, цебто абсолютна більшість, субрахіцефалів і тільки 27,2 % брахіцефалів. Тут брахіцефали наявно уступають перед субрахіцефалами; субрахіцефали становлять тут більшість, і це приводить до думки, що вони, особливо на північному заході Волині, були раніше основним населенням і тільки вже потім перемішалися з зайшлими українцями, після чого підлягли ще впливу польеько-мазурської колонізації.
Таким чином наші дані щодо головного покажчика цілком підтверджують все те, що було сказане нами з приводу пігментації та зросту. Майже повна відсутність довгоголових, дуже невелика кількість середньоголових і навпаки— дуже велика кількість короткоголових та взагалі значно менша кількість субрахіцефалів — все це ясно вказує нам і щодо головного покажчика, що в основі українського племени не могло бути сполучення двох ріжних рас, і що українці, які належать до короткоголової взагалі слав’янської родини, є справжні брахіцефали, що їх головний покажчик тільки де-не-де послаблюється до субрахіцефалії сторонніми етнічними домішками.
З усіх розібраних досі нами антропологічних ознак кожна зокрема приводить нас до викладених нами висновків, але коли їх зіставити одна з одною, то вони ще ліпше освітлюють етнічні особливості українського народу. Брак місця не дозволяє нам зробити це в усіх бажаних подробицях; тому, щоб не мати справи з великими та складними таблицями, ми візьмемо тільки чотири групи і розглянемо цифри, що до них належать, у їх взаємному зв’язку між собою.
Досить навіть побіжного погляду на наведену таблицю, щоб переконатись, що серед українського населення найвищий зріст відповідає і найвищому (брахіцефальному) головному покажчику та найбільшій мірі темної пігментації, або, инакше це сказавши, що українці, поминаючи всю сучасну їх змішаність, в істоті належать до одної раси—до раси високорослої, брахіцефальної, темноволосої та темноокої; ця раса, чисельно пануючи над домішками, і дає певні середні цифри, а домішки, аритметично знижуючи ці середні цифри, зостаються у великій кількості своїй чисто механічні. Иншими словами, українське населення, маючи, наприклад, свій середній зріст вище за середній взагалі, складається коли не в більшості, то в дуже значній частині з високорослих; далі, субрахіцефалічні своїм середнім головним покажчиком, українці в головній своїй масі — справжні брахіцефали і т. ин. Перейдім тепер до огляду,— якнайкоротшого,— решти антропологічних ознак населення України.
Висотній покажчик, іцо показує висоту черепа, в українців ріжних місцевостей так само неоднаковий, як і инші ознаки. В північній смузі найменший висотній покажчик знаходимо в південно-західній частині Чернигівщини
(70,9), а найбільший у Радомиському повіті на Київщині (72,8). В українських повітах Курщини та в східніх повітах Чернигівщини висотній покажчик однаковий (71,1); на північному сході Волині (72,0) він дуже наближається до полтавського (72,7) та до північнокиївського (72,9), а в північно-західніх повітах Волині спадає до 71,0, щоб звищитись у Галичині, у центральних бойків, до 72,7 та у колишніх угорських русинів до 73,1. Порівнюючи ці цифри з головними покажчиками цієї самої групи, не можна не запримітити, що між цими ознаками існує майже повна відповідність: низьким головним покажчикам відповідає менша висота черепа і навпаки. У середній смузі України, як це можна було б припустити вже à priori, найменшим висотнім покажчиком одзначаються найдалі східні українці на Вороніжчині та Харківщині (69,8 та 67,6 за Еркертом і 70,8 за Кондрашенком). Трохи вищий висотній покажчик на Київщині (за Дібольдом — 71,2, за Алешо — 68,6 та за Артюховим — 70,7); ще вищий він у північних повітах Поділля (72,0). У північно-західній та у центральній Волині цей покажчик, так само як і головний, помітно спадає (71,5) з відомих уже нам причин, а в Галичині він хитається між 71,2 та 72,7, знову-таки в очевидній відповідності з головним покажчиком. Нарешті, у південній смузі України найменший висотній покажчик знаходимо на Катеринославіцині (70,8—70,2), де він менший, ніж на Кубані (71,4) та в Таврії (71,6), хоч на Катеринославіцині головний покажчик вищий. Але далі висотній покажчик іде цілком правильно, звищую-чись зі сходу на захід, та від 72,8 на Поділлю доходить до 74,8 у буковинських гуцулів, і це звищення, як і в инших місцевостях, іде відповідно до зви-щення головного покажчика.