Як мм це побачимо далі, будова воза та номенклатура його дуже численних складових частин на цілому просторі України майже цілком однакові, але форми його дуже ріжні в ріжних місцевостях. Найтигювішу форму воза зустрічаємо головним чином на Полтавщині, Харківщині та почасти на Херсонщині та Київщині. Цей віз — невеликий, не дуже глибокий, але й не розлогий. На півночі Чернигівщини, на правому березі Десни, вози вже нагадують великоруський тип; на півдні Катеринославщини, на Херсонщині,
в Таврії та в Бессарабії вози далеко більші та переходять у німецький фургон, гарбу та сділіжан», досягають иноді дуже великих розмірів та пристосовані головним чином, щоб перевозити великі кількості сіна чи соломи. На Правобережжі хури чи фурманки звичайно бувають довші та глибші за полтавські вози, а на Волині, особливо на півночі, де дороги чи, краще сказати, просіки в лісі дуже неширокі, вози досить довгі та незвичайно вузькі, так що иноді в них двоє поруч поміститись не можуть і мусять сідати, як гуси, один за одним; крім того, тут до воза завше вкладають плетену з лози ко-шовку, відкриту спереду та зі спинкою ззаду. Нарешті, цілком окремий тип воза становить мама, цебто чумацький віз. Він одзначаеться, або, ліпше сказати, відзначався великими розмірами, міцністю та вагою, дуже вибагли пою орнаментацією та дуже старанно обробленою своєю верхньою частиною, що її викладали дубом; крім того, він завше мав шкуратяний дах та важницю для підважування, то містилася збоку на особливих сучках передньої та задньої люиінї.
Хоч як ріжноманітні форми українського воза, але сама будова його в суті своїй одноманітна та не відріжияється від європейських дерев'яних возів узагалі. Ми вже зазначали, іцо номенклатура частин воза на цілому просторі України майже однакова і ріжниці щодо цього в найдальших одна віл одної місцевостях майже непомітні. А ті невеликі відміни, що існують, мабуть, вказують на те, що західні назви старіші та менше попсовані, ніж инші. Так, наприклад, дерев'яний, чи в добрих возах звичайно залізний, стержень, що проходить вертикально через передню частину воза, зв’язуючи її з задньою, на Чернигівщині та на Полтавщині зветься шкворень чн шво-рень, а иа Волині та в східній Галичині ця частина воза зветься сворінь. Етимологічну розгадку цього терміна, навряд чи зразу зрозумілого, дає вираз, що існує скрізь на Україні — розворювати віз, цебто ділити його ходу на дві половини, передню та задню, щоб на обох примістити якусь довгу річ, наприклад деревину, що її треба перевезти. Цікаво при цьому, що дерев’яний брус, щільно прикріплений до задньої осі та сполучений з пе редньою за допомогою шкворня. на східній Україні звуть підтокою чи підтоками. а у бойків він має назву розвори. Таким чином, слово сворінь походить од дієслова з(с)ворювати. цебто сполучати чи зчіплювати дві половини колесної ходи. Волинське та галицьке слово голоблі, що трапляється, правда зрідка, й на Полтавщині, здається, старіше та справніше за слово оглоблі.
Щодо упряжі, то, крім тої технічної ріжниці. яка залежить від ріжниці самих возів - кінського та волового, існує ще й етнографічна ріжниця. На Лівобережжю та на невеличкому просторі прибережної смуги Київщини всі кінські вози мають оглоблі та дугу, а дишель - тільки ватові; a щодо Право бережжя та цілої західньої України, то тут усі вози, як кінські, так і волові, мають дишлі, пе мають ніколи дуги, а за місць східнього хомута вживається тут шлея. Треба, правда, зазначити, що оглоблі існують і в західній Україні, але головним чином в одноконних санях та особливо при ралі та при бовкуні, цебто коли запряжено одного тільки вола чи одну корову. Щодо дуги, то її фінське походження, здається, з достатньою очевидністю довів небіжчик В. В Стасов, і на Україні дуга, безперечно, є запозиченням, що перейшло до нас або через Білорусь, або безпосередньо від великоросів. Щодо цього останнього шляху, то його робить трохи сумнівним як форма української дуги, звичайно дуже легкої та не дуже плоскої, так і порівнюючи вбога її орнаментація, що обмежується тільки скромним різьбленим візерунком з повішю відсутністю розмальовання чи позолоти. Такою самою скупістю оздоб одзначаеться й український упряж; на ньому зовсім немає жадних кутасів, мідних оздоб, дзвіночків тощо, які мали у фіинів значіння охоронних амулетів та перетворились у великоросів у звичайні оздоби, що дуже вперто іаховукггь свою первісну форму. Запрягу тройкою, власне кажучи, на Україні також немає, з винятком дрібних поміщиків та нижчих урядовців, що вважають за особливий шик їздити тройкою з фурманом, одягненим по-великоруському. Нема чого й казати про те, що своїм упряжем та иншими зазначеними тут рисами українці, за вказаними винятками, наближаються до південних та західніх слав’ян.